Отар Довженко родом із Запоріжжя. Сьогодні його ім’я доволі відоме у вітчизняній журналістиці і літературі. Одне з останніх досягнень Отара – за результатами конкурсу «Книжка року-2006», організованого Українською службою ВВС його книга «Квітослава» увійшла у число фіналістів.
В принципі, сюжет центрального твору книги повісті Квітослава» можна передати кількома реченнями: в маленької дівчинки батько їде закордон на заробітки й зникає там. Згодом матір заводить собі заможного коханця, а дівчинка виростає й живе звичайним людським життям. Лише час від часу вона відволікається для того щоб замислитися над тим хто ж вона є насправді: «Квітослава – що за ім’я? Це дуже відповідально, коли тебе так звуть серед суцільних Оль, Тань і Олен». Але яке це має значення, коли «зовсім не достатньо вважати себе особливою – треба це перед собою заслужити... Я не маю нічого спільного ні з Алісою, ні з Еллі, ні з Пітер Пеновою Венді, ні з Пеппі Довгою Панчохою, ні з Арвен, ні з Амелі, ні з Роксоланою, коротше, ні з ким, на кого хотіла бути подібною. Часом я запитую: чому ні? А відповідає чомусь чоловічий голос: бо ти живеш по колу, Квітуню, по колу, по не тобою вигаданому вічному колу». Тож коло долається кроками і датами на календарі приносячи те, що повинно бути в житті кожної людини – кохання. Але не у всіх воно щасливе, як власне і в неї. А потім новий удар долі – смерть матері, а разом з цим – треба змиритися з тим, що під одним дахом з тобою житиме материн коханець, який пішов від дітей і дружини. Ось така, начебто не хеппі-ендова історія... Наприкінці твору Отар Довженко ніби виправдовується перед читачем: «Квітослава» була моїм «ні!», пожбуреним в обличчя певним визначеним і абстрактним потворам навколишньої дійсності».
Ця історія проста, бо знайома нам, як тисячі інших історій з якими ми стикаємося щодня їдучі на роботу, стоячи в черзі у супермаркеті... Але крізь усю свою простоту і не надто хвилюючу трагічність «Квітослава» просто сочиться смачними і влучними виразами які так і так і хочеться розтягти на афоризми, чи хоча б просто на влучні цитати.
Твір «Я кохаю музику» який йде в книзі слідом за «Квітославою» з’їдається легше через свою іронічність. Проте це не значить, що оповідання позбавлене драматичності. За своїм сюжетом (і виключно за сюжетом!) воно нагадує «Уліса» Джойса – чоловік проживає один день свого життя від випадково побаченої в газеті світлини своєї коханої, до прочитання листа від неї. В цей проміжок часу автором всунуті сила силенна зустрічей з вже архетипічними персонажами урбаністичного світу: хлопець-мажор, який походить з достатньо заможної родини і займається продажем “травки”; німфоманка – власниця квартири, що винаймає головний персонаж; екстравагантна місцева телезірка, яка упевнена, що всі в цьому житті зобов’язані її любити; сутенер з лялечкою-хвойдою... Серед усієї цієї круговерті людей єдиним штучно виглядає кримінальний авторитет «Вовка». Штучним тому, що образ голених під нуль братків зі шрамом на обличчі вже до нудотного набив оскомину крізь поп-вікна анекдотів, серіалів, і пародійних виступів. Тож сприймається він скоріш вже, як персонаж казковий.
Ми звикли до класичної теми – літній чоловік іде від дружини до молодиці. Тут усе навпаки. Головного персонажа Олега його кохана кидає заради метра української поезії, який вже «однією ногою там». Через це особливим лейтмотивом крізь оповідання проходять міркування про літературу. Звертаючись до її сучасних реалій в нашій країні Отар говорить про «шість поколінь українських поетів, що писали про «зажурилася калина». Він навіть використовує спеціальний термін що до творчості цих літературних реліктів – «ненькання» (від словосполучення «ненька-Україна», від якого на уроках з української літератури школярів вже починає нудити).
Після численних звинувачень у зраді з нафталіновою «мумією». Після дрібних перепон. Після вагань і кружлянь навколо листа з тяжким передчуттям якоїсь ЗВІСТКИ Олег нарешті розкриває його, щоб дізнатися про те, що він стане батьком...
Наступне оповідання в книзі «Пісня шлагбаума» виглядає найбільш нетиповим. В ньому гагауз на ім’я Поздій влаштувавшись на службу помічником інспектора переїздів відкриває для себе незвичну мову – мову шлагбаумів. День за днем він занурюється у слухання химерних монологів розкиданих по степу залізних самотинців. Ця незрозуміла іншим мова вгризається настільки глибоко в буття Поздія, що унеможливлює його життя без спілкування зі шлагбаумами. Зображуючи це автор проводить цікаві екзистенційні паралелі між людиною і металевою істотою. І ось, одного разу, коли випавши з звичного нам світу у світ пісні шлагбаума Піздій не помітив, як до нього підкралися дикі собаки, а разом з ними і смерть. В цей момент він сам перетворюється на шлагбаум який живе вічно. Для якого минуле, сьогодення й майбутнє, то єдине «тепер».
Завершується книга оповіданнями «Бо сьогодні субота» і «Інерція». Перше можна б було назвати «Мій сон про те, як я майже врятував дівчину», а друге – «Як ми, коли були малі, ловили рибу». Окрім довершеної стилістики й вдало використаного слова я не знайшов в них нічого, хоча комусь, цілком можливо, вони і припадуть до душі.
В цілому ж «Квітослава» цікава і оригінальна книга. Цікава вона в першу чергу тим, що її автор не під кого не «косить», а вже це в сучасній українській літературі велика рідкість. Цікаво вона також й тим, що Отар Довженко не просто якийсь хлопчик з вулиці, який раптом вирішив «а напишу я, мабуть, книжку». За його плечима тривалий шлях до Літератури, публікації у провідній літературній періодиці країни. Йому не потрібен епатаж, він впевнено гне свою лінію без дешевих піар-вибриків.
