На даний час дуже багато написано про Леонардо да Вінчі, дуже багато. Та так, що під цим товстим шаром захоплення і ілюзій важко розгледіти його справжнє обличчя.
Ким він був на справді? Генієм, чи просто трудівником без таланта (*монети)?
Він підтримував вчення католицької церкви, проте про це мало хто пише, беручи до уваги, що тоді нібито усі свято вірили в релігію, не могли не вірити. Хоч існувало доволі багато людей, що ходили до церкви, проте між собою не вірили попам і єпископам, дивлячись на їхню зажерливість, а отже гадали що релігія досить нікудишня штука (і це ще тоді, під час Відродження. Тоді сформувалося нове поняття про віру та її можливості, ілюзії побудовані Єпископами почали поступово зникати разом з повагою людей до них).
Він писав пророцтва, які точно ніколи не збувались і не збудуться. Хоч дехто з сучасних людей вірить в них дослівно. Він обманював довірливих людців, і обманює зараз. То для нього були зовсім не пророцтва, а власні відчуття, які він не побоявся записати на папір і часом сни. Зрештою, на енергетичному рівні таке і відбувалося, але не повністю в майбутньому, а в тій сучасності. Світ Відродження не був на справді таким, яким ми його сприймаємо, споглядаючи картини.
Він писав книги-посібники для майбутніх художників, хоч не вважав їх повністю правдивими. Бо вони писалися з відчуття максимуму. Леонардо знав, що ученики такі істоти, що не завжди вірять учителю. А особливо талановиті.
Він боявся смерті, хоч розумів що це необхідність для життя.
Це його змушувало займатися у житті всім, чим тільки можна.
З самого дитинства Леонардо з захопленням дивився, як літають голуби. Інколи це його заворожувало і він міг годину просидіти, спостерігаючи за птахами. Проте на кажанів він не звертав ніякої уваги. „Людина може літати” – стверджував маленький Леонардо, „птахи-ж літають!”. Дорослі не звертали на це ніякої особливої уваги. Проте прагнення до польоту він проніс через усе життя.
Талант у нього був до архітектури. Як тільки архітектор закриває очі, у нього у голові одразу починають будуватися будівлі, величезні скульптури а також прості механізми. Можливо, це його вивертало і Леонардо сідав, брав олівець та замальовував побачену фантазію.
Малювати він любив тому, що це давало змогу зрозуміти якомога краще світ. Увесь його об’єм, структуру, будову. Тяга до малювання змусила його обрати професію художника. Учитель не те, що не хвалив, а й докоряв юнакові за невдало виконані малюнки. Малий Леонардо не мав особливого хисту до малювання. Тільки завдяки здібностям до архітектури він в малюнку відчував об’ємність набагато краще за своїх однокурсників, та це йому було важкувато передати, відповідно й він часто отримував від учителя по вухах.
Згодом Леонардо став цікавитися відчуттями інших людей. Він помічав що зображене на картинах часто зовсім не дає такого враження, як дійсність. Для нього вершиною для художника було лише тупе передання реальності разом з простором. Потім до цього він додав емоції зображуваної особистості, що по-ідеї повинні виражатися в очах і мілкою мімікою. В рухах зображуваної людини повинні передаватися відчуття, які вона показує навколишнім. Леонардо в молодості гадав, що це можна намалювати лише постійно спостерігаючи поведінку людей. Саме це кредо лягло в основу „Святої вечері”. І разом з тим він використовував символи – якими вміли користуватися любі художники на той час.
Дорослішаючи, з життєвим опитом, він не задовольнявся досягнутим – його ціль перенести реальність на полотно не виконувалася. Звичайні тодішні люди не могли повністю відчути зображене на картині, як цього бажав художник. Це злило Леонардо.
Він багато працював, як віл. І над собою, як особистістю. Джерелом натхнення для нього стала лише природа. Малював він цілий день, відточуючи свої вміння. Потім креслив, спостерігав за життям, занотовуючи свої висновки.
Він не був пихатою людиною, проте його егоїзм завжди брав гору над ним. Він навіть не міг подумати, що можуть народитися люди розумніші за нього. Він боявся піти з життя, не залишивши по собі жодного сліду на віки. Це змушувало його неперестанно трудитися. Похвали інших людей він сприймав як недоречну річ. І аби змусити себе ще більше вдосконалюватися, Леонардо критикував свої картини привселюдно, виставляючи їхні сильні сторони в огидному світлі. Хоч цього ніхто не розумів, і навколишні вважали його генієм. А він таким не був, він просто трудився.
Всі ідеї, все що тільки можна було, він списував у природи. Бо знав, якщо не маєш такого сильного розуму, аби вигадати щось оригінальне, то потрібно брати ідеї з найгеніальнішої істоти у Всесвіті.
Зрештою виявилося, що знань про будову людського тіла у нього замало щоб малювати ідеально досконало. І він вирішив ризикнути – розтинати трупи. Тоді він створив щось схоже на робота, який повинен рухатися як людина. Сучасні вчені вважають, що це найвищий прояв його геніальності. Та де там! Він створив тіло для робота лише для того, аби точніше зрозуміти, як саме рухається людина і також тому, що йому було цікаво спробувати зробити щось незвичайне. А щоб оживити цю істоту з заліза і мотузок він й не намагався думати. Архітектор, якому довелося посвятити своє життя малюванню. Його ідеї були занадто замашними, фантастичними, для людей того часу. Щоправда, не лише в нього були подібні ідеї, багато архітекторів народжувалося в той час. Просто Леонардо не боявся висловлювати себе, та тільки його записи дійшли до нашого часу цілими. Хтозна, може існували ще інші люди, геніальні конструктори, чиї ідеї ніхто не збирався втілювати в життя...
Останню свою картину Леонардо малював п’ятнадцять років. Немало людей стверджує, що „Мона Ліза” це портрет Леонардо! І в основному лише тому, що місце розташування очей, губів і носу, на справжньому портреті художника співпадає з рисами „Мони Лізи”, якщо портрет Леонардо трішки повернути під яким-ся кутом. І Що тут дивного? По-перше розташування носа, ... співпадає на обличчях усіх людей. По-друге існують трішки схожі між собою люди. По-третє, закохані люди з часом стають схожі одне на одного, не помічали, любі мистецтвознавці? А! Психологію треба знати. По-четверте, яким це ницим повинен відчувати себе чоловік, аби погодитись намалювати себе у образі жінки?
На справді дуже легко зрозуміти як Леонардо да Вінчі малював цю картину, якщо хоч трішки подумати. Майже усі художники малюють власні портрети, і крім того коли вони доволі довгий час не мають змоги споглядати за натурою, вони дивляться на себе у дзеркало. Стають в таку чи іншу потрібну позу. А цей художник хотів нарешті намалювати реально живу картину. То найлегше йому було спостерігати себе у дзеркало, викликаючи в себе якісь відповідні думки чи емоції, а потім інтуїтивно передавав їх на портрет. Він не міг зрозуміти, що не очі слугують тим інструментом, за допомогою якого ми сприймаємо емоції навколишніх. Проте майже інтуїтивно він вклав в ту картину так багато сил і енергії, що вона справді ожила. Від неї ідуть настільки сильні енергетичні потоки, що глядач не може не повірити, що бачить перед собою живу людину.
Наступникам Леонардо да Вінчі було вже набагато легше. Бо саме цей архітектор-художник прорвав бар’єр в традиціях плоского зображення малюнків, довів що часом об’ємні картини виглядають набагато краще за плоскі. Наступники вже знали, що їм потрібно робити, над чим працювати.
Політати так і не вдалося.
Може, він знову повернеться на Землю, щоб докінчити цю справу? Кажуть же, що нібито людина проживає не одне життя...
