Моє життя проходило в розкішному саду, в якому росли чудові квіти. Я не бачила жодного разу, щоб тут випнувся з землі якийсь колючий бур’янчик. Рослини саду - мої найкращі друзі. У більшості з них такі великі квіти, що я можу лягти на суцвіття і так пролежати цілий день під сонечком, поки не стемніє і мати моя - сонячне проміння, не покличе мене забратись глибоко в нірку між коріння квітів та заснути, щоб зустріти завтра знову матінку мою. Коли я була менша, то мати ласкаво заглядала до мене соні та будила, лоскочучи своєю теплою рукою. Тепер я вже прокидаюся ще до появи сонця на небі, щоб з радістю зустріти сонячне проміння, а разом з мамою прихід нового чудового дня на землю.
Мої друзі квіти, хоч і люблять мене, проте часто шепочуться між собою так, щоб я нічого не почула, наче ховають від мене багато різних таємниць. Та я хоч і знаю про те, але не звертаю ніякої уваги на їхнє шепотіння. Втім, мабуть, якби й захотіла почути про що вони говорять, не змогла-б нічого зрозуміти, бо то мова рослин, вона криється в легкому дуновінні вітерця, погойдуванні листя
Квіти до мене не говорять нічого, лише кивають своїми суцвіттями, наче кличуть, аби я злетіла та сіла на їх листок. А потім наче хочуть обгорнути мене, взяти під захист, закривши від усього, що мені може принести негаразди. Я їх люблю за це.
Ще тут, в цій чудовій країні Сад час від часу з’являються досить дивні створіння. Вони зовсім не схожі на мене, але відрізняються від моїх друзів ще більше, аніж від мене. Бо вони не мають коріння, та частина з них може літати так само, як і я, а також ходити по землі. Вони мають аж шість ніг, а то і більше. Їхній тулуб майже торкається землі, коли вони ходять. Квіти інколи тремтять, коли побачать подібне створіння. Я їм теж не довіряю, проте вони тут не затримуються. Зникають кудись. Я зовсім не розумію мову цих створінь, але впевнена, що якби вони могли, то залишились би тут назавжди. Щоправда є ї інші крилаті створіння, які постійно літають і ніколи не спускаються на землю. Вони такі смішні, проте, очевидно, квіти їх люблять так само, як і мене. У цих створінь таке помітне забарвлення, що їх можна побачити ще здалеку. Якщо десь побачиш крилату тварину в жовто-чорних смугах, то знай, що то саме ті істоти, яких люблять квіти.
Єдина жива істота, мову якої я розумію, це сонячне проміння, мати моя. Я можу з нею розмовляти постійно, хоч цілісінький день. Лише ось хто мій батько, я не знаю. Тоді було б цікавіше, якби він звертав на мене хоч якусь увагу. А мати стверджує що я, як і рослина, маю лише одну матір. Та причина моїх сумнівів у тому, що діти рослин виростають такими самими, як і їх предки. А я? Я анітрішки не схожа на проміння.
Я люблю воду. Особливо коли включаються поливалки. Так цікаво стрибати під бризками води, що я можу навіть втомитись від цього. Потім стрибаю на м’яту, та витираюсь об її пахуче листя, а вона мене духає своїм соком.
Коли іде дощ, я часто ховаюсь під листям рослин або тікаю під зонтик не живого гриба. Незнаю, чому цю штуку називають грибом, але мати мене запевнює в тому, що живі гриби такі самі як ця штука. І я їй вірю. Тут ще є багато таких цікавих речей, про які можна розказувати довго-довго. Тільки моя історія не про те.
Взимку, гадаю, що ви і так здогадались, що я лягаю спати в свою нірку. Разом зі мною засипає все живе. Що тоді відбувається з землею, я не бачила, але мати мені розказувала що тоді дуже холодно і все стає біле-біле від такої штуки, яка називається сніг. Неможливо жити мені і моїм друзям в таких умовах.
Прокидаючись весною, я так радію початку нового літа, що, мабуть, якби можна було радістю поділитися, то її вистачило б на увесь Сад. Та цього разу я відчула, що мені цього замало. Але не подумайте, що я така загребуща, справа не в тому. Мені здалося, що є зовсім інший світ аніж той, в якому я живу зараз. Є інші цінності життя, аніж любов та довіра. Є інші істоти, аніж ті жуки що з’являються і майже одразу кудись зникають. Це мені наснилося під час зимового сну. Я відчула, що повинна дізнатись про те, що знаходиться за садом, побачити те, чого не бачила раніше.
- Єй, мамо! Сонячне проміння! Я не знаю, що ти на це скажеш, та все ж мені таке наснилось, що нібито є зовсім інша земля. І я хочу її побачити. Дозволь мені вдовольнити власну цікавість.
- Так, доню, - відповіло сонячне проміння через деякий час задумливо-сумним голосом замість звичайного веселого бриніння, - ти права. Є інша земля, інші істоти яких ти ніколи не бачила. І я, можна сказати, навіть боялася цього моменту, коли ти попрохаєш відпустити тебе туди, де ніколи не бували квіти з цього саду, хіба що лише насіниною чи непритомним паростком. Але знай, що я не можу тобі відмовити, бо це твоє покликання. Ти повинна піти туди. А що там робити, дитино моя, ти дізнаєшся там, куди підеш.
- Але, мамо, я вже знаю що мені робити там, я буду все розглядати!
- Це, - усміхнулося проміння, - це не зовсім те... Я відпускаю тебе, дитино моя, іди туди, де рослини з цього саду не бували. Твої крильця вже окріпли, а ти сама виросла. І знай, що якщо тобі стане страшно, то поклич мене, я обов’язково прийду до тебе, навіть якщо небо буде закрите хмарами.
- Ні, мені не буде там страшно. Я не знаю, що таке страх...
Коли я опустила погляд з неба, то побачила що рослини зжалися, наче їм стало жаль чогось чи когось.
В дорогу!
Місто пітьми
Я вирішила піти в те місце, де могла побачити найбільше, аніж в інших місцях. Тому не звертаючи нікуди з дороги я впевнено крокувала по твердій земляній дорозі. А потім, вже через день, я вийшла на дорогу, вимощену якимось дивним матеріалом. Він в тіні був дуже холодним а на сонці так розігрівався, що пік ноги більше аніж земля. Мені така дорога аж ніяк не сподобалась. Вона страшенно незручна. Та якщо я хотіла подорожувати, мені довелося йти по її обочині, де не так пече і не так холодить у тіні. Йдучи вперед я почала помічати, що з навколишністю трапляється щось дивне. Все повільно почало наче зменшуватись. Я могла спершу подумати, що це все мені здалося, проте з часом виявилось що все навколо справді стало таким маленьким, що я змогла побачити сам горизонт, для чого мені раніше доводилося або високо підлітати, або забиратися на дерево. Та і рослини стали в десятеро разів навіть не те, що меншими, а взагалі меншими від мене. Я швидко здогадалась, що то не оточення зменшилося, а я просто невідомо яким чудом збільшилася. І я подякувала за це своїй матері, бо тепер могла побачити що коїться далеко-далеко. Ось лише для того, щоб сказати рослинам кілька слів, як я звикла це робити завжди, доводилося присідати.
Мене приголомшили ті простори, які я побачила. Попереду мене відкрилося щось незвичайне. Якісь дивні величезні штуки, що наче нависали над зеленим простором. Згодом я дізналася, що то величезні домівки, в яких живуть дивні створіння, які називаються Міщанами.
Міщани справді надзвичайно дивні створіння. Вони хоч і можуть ходити по землі так як я, проте мені, мабуть, ніколи їх не зрозуміти. Взагалі частина з них виглядає опецькуватими, а інша навпаки худі. Міщани на вигляд дуже різні, здається, начебто вони різної породи, та це не так. Просто з часом вони сильно змінюють свій вигляд. Мені ще не відомо чому, але я обов’язково про це дізнаюсь.
В місті не відчувається така свобода, аніж там, де я жила, хоч тут не натикаєшся на кожному кроці на якусь рослину. Зеленого кольору, до якого звикли мої очі, тут зовсім немає. В основному сірі гнітючі відтінки. Гарними квітками їм служать яскраві плоскі малюнки майже на кожному кроці. Не розумію, в чому смисл тих малюнків, адже вони зовсім негарні. На них в основному зображені нібито ті самі Міщани, але зовсім іншої породи. Міщани на малюнках часто усміхаються, завжди задоволені собою, впевнені в тому що вони роблять, шкіра в них схожа на звичайну світлу гуму, неприродно для Міщан звичайних вони в основному довгі, кістляві, хворобливо білі. І взагалі в них тіло негарне, немає на що дивитись. Тобто аж ніяк не схожі на Міщан звичайних. Тільки на фоні Міщан на малюнках гарно виглядають зображення інших речей. Гадаю, що якби на малюнку була зображена повненька Міщанка звичайна, то інші малюнки поряд з нею зів’яли-б. Ото було-б справді ідеал краси... слухай, а чи не для того Міщани вивели нову породу Міщан для малюнків, щоб на їх фоні добре виглядали всі ті інші речі? Дуже можливо. Адже вони побудували це місто, створили химерні машини, від яких хоч хлопот дуже багато, та Міщани впевнені що ті машини їм дуже потрібні. Не могли-б такі люди намалювати на малюнках просто так не реальних Міщан. Складається вірна думка про те, що у Міщан матеріальні предмети набагато цінніші за якості характеру, індивідуальність в світосприйманні і тому подібні духовні речі. Я з цим не погоджуюсь. Матеріальні речі не довговічні, також коли істота помирає, то вона повинна залишити їх на землі. Ось духовні надбання вічні, бо вони належать душі, а тому найважливіші.
Так коли я розглядала малюнки, хтось мене боляче уколов в бік, противно засміявся. Я одразу обернулася і побачила таке страшилище, якого зроду мої очі не бачили. Воно було більше з бичком схоже, аніж з Міщанином. Таке з хвостом, ратицями і рогами, все обросле рідкою шерстю.
- Тікай звідси, феє, чого ти тут швендяєш? Ці люди наші, а не твої. Ми їх ніколи ані вашому племені, ані подібним істотам не віддамо. Та вони самі не хочуть цього.
Я не знала, що відповісти цій страшній істоті. Мене охопило відчуття страху, ноги майже підкосилися. Чудовисько побачило, що я його налякалася, чіпати мене не стало, а переможним кроком пішло собі геть.
Проте це була не перша зустріч. Я бачила ще багато інших подібних страховиськ. Їх кількість помітно збільшувалася, як починало сутеніти. Вони до мене більше не говорили, лише спочатку дивилися принизливим поглядом, згодом, звикнув до моєї присутності, майже взагалі перестали помічати.
Міщанам жити на їх батьківщині насправді не так уже й добре. Я спочатку гадала, що вони повністю задоволені своїм життям, адже хто, як не вони самі побудували цю країну. Ну якщо навіть вони будуть говорити, що це не вони побудували цей світ, а їхні предки чи невеличка горстка багатих, то вони все одно погодилися на таке життя, бо перш за все прийняли його умови, пішли на поводу у своїх знайомих і друзів. По-моєму, не любити їм свою батьківщину немає чого. Якщо не люблять її, то хай йдуть супроти всього. Чому вони їздять на машинах, якщо їм так не подобається погана екологія, як вони це називають? Чому не ходять пішки, подаючи приклад іншим невдоволеним? Чому напиваються і курять в той час, коли потурають наркоманію? Чому вони горбатіють на заводі коли їм не подобається влада, замість того, щоб зібратися разом та доказувати свою правоту, страйкувати, збирати народний референдум, чи як це можна назвати? Чому?... Чому?... Чому?...
Отже, вони згодні з тим як живуть. Просто бурчать самі не знають чого.
Ну а ведуть себе одне з одним просто страх, як гидко. Ні, я не можу залишатися тут надовго. Звісно, така поведінка для них суспільна норма, але мене, як фею, яка спілкувалася лише з сонцем, це образило-б чи не до глибини душі. В Міщан є багато цікавих слів. Я спочатку не знала що воно означає, проте коли дізналася, то пожалкувала про це. Як мені неприємно стало, що вони про таке говорять між собою! Та якби я себе вважала майже дурнем, то все одно постидилася-б навіть подумати таке. А в них вимовляти гидкі слова, бачте, норма. Вони ні краплинки не поважають одне одного. І не виховані які! Прямо стадо, яке захворіло злом. Принаймні ті самі комарі, яких я боюсь чи жуки, від яких квіти тремтять, роблять свою справу, а одне одного так не гонять, пакостей не роблять. Ах, якби квіти знали що таке міщани, вони-б навіть великого байдужого кота любили-б. В котів самі знаєте, який характер! Взяти хоча-б це: Міщани самці замість того, щоб спокійно насолоджуватися своєю самкою, буває докоряють їй, що вона не така як їм хотілося-б. Кіт то хоч покине кішечку, та сміятись з неї не буде. І згодом знову повернеться до своєї кішечки. А Міщани-самці до своїх минулих ніколи не повертаються, часто обзиваючи їх. І це не дивлячись на те, що самка дала їм можливість виконати природну функцію розмноження та згодна виконувати цю функцію надалі ще старанніше, аніж кішка, аби тільки самець залишився разом з нею.
Міщани на мене не звертають ніякої уваги. Щоправда я-б раділа цьому, якби їхня зневага до мене виявлялась лише через це. Вони не чують мене взагалі, а як йду по вулиці, то доводиться мені йти з самого краю доріжки, даючи кожному прохожому дорогу, бо інакше вони будуть боляче наступати мені на ноги і проходити через мене, наче я чи вони привиди. До речі, через тих страховиськ, один з яких мене вколов, вони теж проходять через Міщан як через привидів. Причому це часом веселить тих страховиськ. Буває, що страховиська бісяться перед якимось Міщанином. Той наче їх не баче, проте я добре помічаю, що після цього в душу Міщанина закрадається щось нехороше і він часто починає робити те, до чого його підбурювало страховисько. Дивина та й годі!
Я намагалася знайти місце, де цих страховиськ не було-б взагалі, чи хоча-б трохи менше, гадала, що обов’язково повинно бути хоч одне місце в місті, яке вони обходять стороною. І тепер не знаю, чи справді в місті є таке місце, бо я обійшла більшу його частину і скрізь можна було побачити, якщо уважно дивитися по сторонам, чудовиськ. Місце, де їх збирається найбільше, знайти було легко. Це якісь молитовні дома і інші церкви чи святилища. Тільки різниця між молитовним домом і церквою в тому, що чудовиська в молитовному домі могли ходити де завгодно а ось в церкві лише там, де стоять прочани. Далі, до священиків, вони не могли підійти. Та траплялися і такі священики, яким лише варто було відійти від Іконостаса, як до них підстрибувало рогате жирне страховисько. В той час, коли головні проповідники в молитовних домах ходили взагалі зі свитою з чудовиськ. Міщани в молитовних домах наче розквітають, стають такими веселими, що нібито всі життєві проблеми обходять їх стороною. Все одно що божеволіють. Хоч на справді це зовсім не так. Та вони і так божевільні. Мені жаль, що ті веселі божевільні не звертають ніякої уваги на чудовиськ, які в подібні моменти так і підстрибують до Міщан.
Та лише одного разу мені довелося зустріти тут одну дуже гарну істоту. Ішла я собі роздумуючи про те що побачила, що почула і тут з провулка вибігло щось біле, я спочатку не змогла розгледіти, що воно таке, бо воно трохи світилося, наче як лампочка чи свічка, але набагато м’якішим і приємнішим світлом. Я спробувала заговорити з ним. Він, очевидно, кудись поспішав та все таки зміг знайти для мене хвилинку.
- Добрий день! Пробачте, що я вас затримую, - сказала я.
Він подивився на мене синьо-голубими очима. вони були настільки ясні, що я подумала що ця істота не з цього міста, а явно з неба прилетіла сюди, тим більш що за спиною в нього були крила. Мене дуже здивувало що така чиста істота може мати в місті якісь справи.
- Що тобі потрібно, дівчинко?, - відповів він.
- Я, здається, тут заблукала. Пробачте, ви хто такий? Мені не доводилося бачити тут кого-небудь схожого на вас.
- Невже ти справді не знаєш хто я такий? Я - ангел. Пробач, у мене справи.
Відповівши це, Ангел деякий час дивився на мене, терпеливо чекаючи що ж я відповім.
- Мені не доводилося бачити кого-небудь такого як ви.
- Це не дивно. Хоча... Сонячне проміння. Ти спілкуєшся з Сонячним промінням.
- Але воно не ангел, то моя мати, вона - лише світло.
- Ангели можуть набувати любого вигляду.
Я не зовсім зрозуміла, про що він мені сказав, проте Ангел це відчув і одразу-ж простими словами все мені пояснив:
- Як ти гадаєш, звідки в тебе крильця?... Гаразд, мені вже потрібно бігти, виручати свого підопічного, я і так занадто довго затримався. Вихід з міста там, - він показав рукою в сторону одного з темних провулків, - йди прямо і нікуди не звертай.
Ще мить і Ангел зник швидше аніж з’явився.
Лист до Бiлого коня
Де ти ходиш, мій Білий конику? Куди тебе завели негоди, плутані стежки, марні надії і бажання? Ти зник і я не можу тебе знайти, не можу побачити, доторкнутися до твоєї гнучкої шиї, почути твоє дихання мені в руку, погладити тебе по блискучій жорсткій спині, розчесати твою гриву і хвіст, заплести тобі стрічки, надіти на голову віночок, навіть нашептати тобі на вушко як я сумую. Ти де, мій Білий кінь? Я напишу ці рядки, може, ти почуєш мене. Може, коли-небудь, навіть після того як я покину цей дім, ти прийдеш і побачиш їх і зрозумієш як мені сумно без тебе. Я хвилююся.
Мій Білий кінь.
Прокидаючись кожного ранку я мрію про тебе. Наче маревом встеляється моя стежина, заплутана серед інших широких доріг, доріжок, стежинок, порослих травою забутих стежок наших предків. З часом я почала помічати, що те біле марево наче розсіюється. Що це? Невже я тебе забуваю, мій Білий конику, моє бажання. Я вже починаю жити зовсім іншим життям з новими знайомствами і подіями. Вони мене здебільшого не веселять. Може, це тому що тебе немає поряд. Згадуючи той час, коли ми були разом, мені здається, що ти більше ніколи не повернешся. Що то була остання наша зустріч і все вже поховано під невеличким горбиком землі навіть без надпису чи палки, яка-б позначала те місце. Та ні, згадка про тебе гріє моє серце. Навіть допомагає мені жити далі, не здаватися, боротися з проблемами що постають на моєму шляху. Так, у мене є проблеми і їх не мало. Це нове моє життя... Воно, мабуть, тебе спугнуло. Та ти не знаєш чим я живу зараз, що мою голову турбують вже зовсім інші питання аніж раніше. Тоді, коли ми були разом, ти казав мені, що мрія яка посягає високо-високо, вона має крила і вміє літати. Що коли-небудь вона обов’язково досягне космосу, полетить далі, за межі простору та реальності. І тоді вона обов’язково, якщо про неї не забути, досягне вух Бога, не заблудиться серед тисячі інших світів на відміну від інших мрій, які хоч мали силу покинути Землю, але про них забули. Ти давав мені віру в життя, що я можу зробити все що мені заманеться. Потрібно лише вірити і з терпеливістю чекати. Та мені зараз здається, що ті мрії це пуста трата часу, що вони ніколи вже не здійсняться. Ти вірив, ні, ти навіть був впевнений в протилежному. А зараз? Що зараз ти хочеш мені сказати на такі слова? Тебе потріпали однакові стежки і краєвиди, що не дають тобі змоги знайти свою дорогу. Чи, може, ти справді не хочеш до мене повертатися? Якщо так, то, будь ласка, дай мені про це знати і я більше не буду турбувати пам’ять про тебе. Я спробую забути тебе, наче ніколи не бачила. Навіть якщо ти певен у тому що минуле неможливо забути. Що будуючи майбутнє, ми завжди повертаємося до минулого хоч трішечки, навіть якщо хочемо на ньому поставити хрест. Ми зробили своє минуле, а воно побудувало нас...
Ти певен у тому, що все що ми робимо, все, про що ми думаємо, не здатне згинути, заритися в сиру землю. Воно обов’язково вилізе на верх, коли прийде час. Хто-небудь обов’язково про те дізнається, якби ти не намагався його заховати, навіть похоронити у власній душі. Хтось може це вирвати з тебе. І тоді тобі обов’язково стане соромно, якщо ти ховав в собі зло, ти будеш всією душею жаліти про те, що накоїв, будеш клястися в тому, що більше подібне не повториться. А буде вже пізно... Ти знаєш набагато більше, чим я. Бо ти віриш в те, що на Землі чи в космосі обов’язково є щось хороше. Та велика сила, яку називають Богом. Що він милосердний і обов’язково допомагає нам, людям. Можливо, ти бачиш і бачив набагато більше, аніж доводилося бачити мені.
Та ти заплутався серед цього світу, серед цих жорстоких людей. Можливо, це завдяки ним тебе немає поряд зі мною. Можливо, це саме вони вирвали тебе з мого серця і не дають тобі, Білий конику, моє бажання, повернутися назад. Я знаю, ти вірив у те, що у всіх людей є щось хороше, що вони такі самі як і я. Лишень часто бояться самі цього, ховаючи ту добру іскру десь глибоко всередині себе. Незнаю, мені не доводилося бачити і відчувати так багато, як ти. Може, те все істинна правда. Я не знаю. Я не можу їм цього пробачити.
Ти вчив мене прощати всім... Ти вчив мене, що великою є та сама людина, яка не тримає в собі злості на інших, бо вона величніша за злість. Вона розуміє, що злість може привести тільки до зла. Любов до навколишніх до добра. Маючи твердий розум, милостива людина розуміє що викохана в собі злість і людські покарання не здатні повністю наказати ту людину яка тобі зробила зло. Вона не зможе таким чином зрозуміти ту бездну, в яку потрапила, чи на краю якої вона стоїть.
Можливо,... ні, без можливо... Я здаюся, ти правий мій Білий конику. Потрібно всім прощати. Хтось же написав: той хто прощає, прощеним буде. Очевидно, це правда. Навіщо тоді інших винити в їхніх проступках, якщо ти не можеш виправити чи навіть побачити свої. А вони можуть бути часто набагато більшими за проступки інших людей.
Ось так я живу, коливаючись між різними життєвими сторонами. Я вибрала це життя і не жалкую про свій вибір. Бо саме він дозволяє мені вчитися і вчити інших тому, про що вони забули. Це не так легко, як ти можеш подумати. Лише спогади про тебе дають мені силу рости, змогу обирати вірнішу стежинку, яка обов’язково повинна кудись привести. І я сподіваюся, що не заблукаю в життєвому лабіринті, що моя стежинка приведе мене на тріумфальну широку дорогу.
Дякую тобі, Білий кінь.
Ще є багато чого, що я хотіла-б тобі сказати. Але мій лист вже й так великий. Ти знайдеш час щоб його прочитати.
Я сумую за тобою, мій Білий конику.
Сподіваюсь, коли-небудь, в один прекрасний день, коли на небі зійдеться місяць із сонцем, не буде ні дня ні ночі, ми зустрінемося знову. Я вірю в це, Білий конику.
Твоя фея.
Люди
Увесь цей великий світ, що називається Земля, населяють лише одні створіння які мають змогу ним володіти. Це люди, як вони себе назвали. Виявляється, немає тут жодного клаптика де не ступила їхня нога. Ці створіння дуже різні за характером. Одні з них добрі, інші злі, треті кумедні... всього й не перелічиш. Вони не мають крил, але роблять штуки за допомогою яких літають. Їхні очі не бачать духів, але частина з них навчилася їх відчувати. Вони повільно ходять і майже постійно відсиджуються в своїх конурах, але вигадали машини які здатні їх переміщувати. Їдять вони, буває, дуже дивні речі, які-б я ніколи не засунула-б в рот. Найголовніша їхня ознака це бажання що-небудь натягти на себе. Таким чином вони себе прикрашають, намагаються показати індивідуальність. Хіба що старенькі носять фактично що попало. А так усі інші намагаються показати яка вона гарна самочка, або який він надійний чи плечистий самець. Мені не доводилося зустрічати роздягнутих людей.
Хоч вони намагаються виділитися, та все одно відчуття стадності в них дуже розвинуте. Всі підкорюються якійсь загальній ідеї, яка одна для всього народу і різна для різних груп.
Проте найголовніше те, що вони не пристосовані до життя на Землі. Це якийсь парадокс, що такі істоти не зникли під час еволюції, як вони називають духовний і фізичний розвиток. Бояться холоду, від жари мало не помирають, бігати і ходити далеко не можуть, обов’язково п’ють якусь мутню в пляшках (від якої мені стає лише погано), в аптеках продаються якісь не природні компоненти які нібито виліковують (хоч мені здається, що вони лише дають ілюзію того що людина здорова). До речі, я не написала що тут є якась група людей, яким дозволено розвивати себе. Вони займаються спортом, як цю можливість називають люди, можуть брати участь у змаганнях. Для мене спочатку стало дивним що серед людей зустрічаються спортсмени. Це єдині більш-менш здорові люди, я це відчуваю серцем, а всі інші (до речі, кожен з них п’є таблетки) насправді всередині себе виношують багато різних болячок. Тих болячок стільки, що мені стає дивно, як це вони ще досі живуть і не ойкають. Оце, може, саме через аптечні ліки вони не відчувають болі чи інших розладів. Спочатку склалося враження, що вони вбивають самі себе. Та я потім здогадалася, що спортсмени просто-напросто еліта. Лише їм дозволено жити найбільш близьким до природи життям. Хоча, може, це не зовсім так. Бо інші люди відчувають задоволення коли дивляться на змагання. І часто разом з цим попивають мутню в пляшках... Вони дуже дивні, ці люди.
Хоч вони побудували світ в якому можуть виживати, проте я-б не сказала що вони розумні. Правда, я-б не додумалася до того, аби побудувати такі страшні речі машини, які їм допомагають. Це не в моїх пріоритетах. Я більше люблю про щось роздумувати, наприклад, про космос, який він глибокий; про часові простори, які вони мінливі і як важко їх вислідити; про те, навіщо я живу; про те, чому так важливо працювати; про переливи абсолютної і земної енергії, де вони особливо сильні а де слабшають; про рівновагу і потребу в обов’язковій боротьбі; а також ще про багато інших речей, які називаються Мудрість Всесвіту. Ця дуже важлива тема, здається, їх взагалі не турбує. Можливо, саме тому їхній світ котиться до... о ні! Мені одразу згадалися погані слова. Фі, як це заразно! Треба їх забути, вони своїми вібраціями порушують всю Мудрість. Очевидно люди, розкидаючи їх всюди, самі собі творять зло. А потім ще невдоволені власним життям! Ну звісно, їхнім думкам не позаздриш. Краще я не буду їх описувати бо це дуже довго і воно для мене не має значення. Втім, думки найчастіше негативні. В них часто відчувається злість, словом усі негативні енергетичні вібрації, які коли вирвалися на волю, невдовзі потрапляють своєму хазяїну на голову.
Спочатку гадала, що вони живуть стадамиродом в великих, високих міських багатоповерхівках. Наче ховаються від білого світу, хоч навколо міста немає високої стіни. Коли я вийшла з міста, то одразу побачила низенькі домівки, навколо яких часто була поставлена загорожа. І також навколо домівок обов’язково була земля з рослинами. Мене це здивувало. Досі я не могла подумати що людина може бути так сильно зв’язана з природою. Селища, як називаються такі поселення, нагадали мені гнізда якихось птахів, що люблять поселятися роєм на одному дереві. Різниця між селом і містом не мала. Які вони дивні! Я не можу зрозуміти, чому частина з них вибирає для життя місто або село, чому вони не живуть просто в одних містах (де захищені від природи) або в одних селах (де працюють на землі).
Більша частина людей живе, можна сказати, бідно. Лише в деяких є велика квартира або один великий будинок. Усі інші задовольняються малим.
Люди великі егоїсти. Серед них є багато таких людей які не мають на що жити. Я помітила, що таким людям допомагають не ті у яких є велика можливість зробити бідних радісними, а лише ті, хто сам ледве зводить кінці з кінцями. Таке враження, що люди в яких багато грошей зневажають інших. А інші, майже бідні, бояться опинитися на вулиці. Через що віддають частину своїх грошей стареньким чи нещасним людям що просять просто на вулиці міста чи при вході у храм.
Здається, що майже кожна людина наділена найогиднішими рисами які тільки можна вигадати. Разом з тим усі прагнуть жити добре. Дуже дивно... нащо тоді робити підлості коли хочеш аби було все добре, аби тебе навколишні поважали.
Життя усіх людей протікає по такій самій лінії як у тварин. Все-таки чим більше мені доводиться побачити, роздумувати над людською природою, тим більше здається, що людина така сама істота як інші тварини. Хоч нормального підґрунтя для таких думок немає. Всі інші істоти люблять свободу і незалежність. Люблять своє стадо. А люди усіма силами намагаються суперечити цим тваринним вподобанням. Отже, збіжні люди з іншими істотами (тваринами) лише лінією життя. Коли людина з’являється на світ, її виховують батьки. Та це не головне. А головне те що в дитинстві людина грається і у грі вчиться всьому що потрібно для життя в природі. Дорослішаючи, вона починає поступово гру заміняти справжнім життям, експериментувати з реальністю. А якщо ці експерименти виявляються невдалими або вона не має змоги їх проводити, то людина так само як тварина починає чахнути. Бо це означає що вона не може пристосуватися до життя. Після таких експериментів, якщо вони вдалі, людина починає шукати собі пару щоб продовжити людський рід. Головні критерії, по яким обирається пара, також точно такі самі як у тварин. Самці обирають собі найбільш здатну до продовження роду самку, по особливим критеріям в які мені немає потреби вникати. Відповідно самка намагається вибрати з зацікавлених нею самців найсильнішого, бо він повинен захищати її і майбутніх дітей від ворогів. Зовнішня краса самки має велике значення для самця. Бо він підсвідомо знає що лише від гарної самки можна отримати гарне потомство. Відповідно самка підсвідомо знає що тільки від сильного самця можна отримати сильне потомство. Розмноження і відтворення собі подібних займає для людей, так само як і для тварин, найвагоміше місце. Тільки я точно не знаю, чи по законам природи люди намагаються дати своїм дітям виховання чи ні. Бо віддають малих обов’язково в школу. По-природі батьки повинні самі вчити дітей тому, що дозволило їм вижити, знайти собі пару і продовжити рід. В школі такому не навчають. Людські діти вивчають речі, які практично стали основою для побудови лише людського світу. А те, на чому побудований увесь світ на справді, вони не вчать. Бо, може, люди взагалі не знають таких речей. Закрилися в своєму побудованому світі і сидять там, наче у в’язниці. Мені їх жаль...
