На нічному небі бісером розсипалися липневі зірки. Свіжий вітерець ворушив крони дерев, піднімаючи брижі хвиль у темних річкових водах. Повна вода, відбиваючи місячне сяйво, виблискувала сріблом. Чувся монотонний скрип млинового колеса і дзюрчання річкової води, що лилася. У дворі пахло сіном, яке вистелили сушитися, і потом коней.
Тугими жовтими краплями на столі плакала свічка. За піччю цвіркун співав свою заливчасту пісню.
- Діду, а діду, - дзвіночком пролунав боязкий голос, - розкажіть іще казку.
Старий мельник сидів на лаві і ставив латку на великий полотняний мішок. Сильні, міцні пальці, порослі рудим волосом, спритно управлялися з шиттям. Під запраною сорочкою вгадувалося ще міцне тіло без крапельки зайвої ваги, а голову вінчала сива копиця густого кучерявого волосся.
- Яку вам, шибеники? – усміхнувшись спитав старий низьким, тягучим голосом.
На печі, серед запашного сіна, лежала дітвора. Їх очиці чорними намистинами блищали від цікавості.
- Страшнючу, - пискнув той самий голосок.
Кинувши на дітлахів хитрий погляд з-під кудлатих брів, мельник почав свою розповідь.
- Ну, слухайте. Коли я ще був таким хлопчаком як оце ви, казав мені мій дід, який чув від свого, що живе на цьому світі чорний ворон. Ворону тому - тисячу років. Буває таке, що спить той ворон подовгу, але коли прокидається і розпрямляє свої великі чорні крила – несе він біду роду людському. Ті роки легко запримітити, земля тоді дуже неспокійна – чи то зима морозами лютує особливо, все не хоче весну пускати, або літо палить все живе навколо сонцем палючим, – знайте, прокинувся вже ірод. Довго кружляє чорний ворон у небі, але там де сяде він, - обов'язково, - бути біді.
Жив у давні часи пастух один, та звали його Грицьком. Був він сиротою, без роду-племені. Від батьків у нього залишилася тільки хатинка понад ставком та корова з телям. На життя він собі заробляв тим, що пас худобу людям з того мав хліб та молоко.
Понад усе любив він, вигнавши з поза ранку череду, сісти собі у тіні дерев та грати на сопілочці. І так гарно вмів він грати, що якщо пройде хто, – то обов’язково зупиниться щоб насолодитися піснею.
Одного разу стомився Грицько по обіду тай заснув під старим кленом міцним сном. Не знав бідолаха, що прилетів до того клену ворон чорний, сів на гілку та почав дзьобом чистити свої крила.
Прокинувся хлопець, весь аж колотиться, – ще б пак, таке наснилося!
Подобалася Грицьку дівчина. Дуже подобалася. Попова дочка, - Катериною її звали, - перша красуня на селі. Проте вона вже була засватана за Василя, - сина сільського голови. Але якби й не була засватана – однак, ніколи б Катерина не була Грицьковою - вона й не дивилася у сторону простого пастуха.
Наснилося Грицьку наче Катерина - дружина його, воду йому подає вмиватися та рушника утиратися. І від того сну так солодко на серці стало, що задумав він - будь там що, а Катерина його буде. Однак, без неї – і світ немилий.
Жила у тому селі, біля старого козацького цвинтаря, одна відьма. Вона була дуже старою, роки притягнули її до землі та згорбили, праве око було затягнуте більмом, а великий горбатий ніс було згорнуто набік. Люди обходили дім відьми стороною, а коли стрічали її селом то тримали дулю у кишені, а як пройде хрестилися і, щоб не бачила, плювали тричі через ліве плече. Ходили чутки, що знається вона з чортами.
Проте коли біда яка стукалася до людей у оселю брали вони у кого що було, - хто яєчок десяток, хто олії соняшникової, хто меду, та йшли до відьми на поріг. Та вислухає яка біда спіткала та відразу каже що робити, - або трав дасть заварить або настоянки гіркої, а як не знає як допомогти то не морочить людям голови – каже, тут я вам нічим не допоможу. А подарунків ніколи не вимагала, брала те, що дають. І наче нічим вона людям зле не робила але така вона була спотворена, що раз у раз заставляла людей хреститися, - та про те вже казав.
У той вечір біля відьминої хати рипнула хвіртка. Грицько оглядаючись йшов до старої тримаючи щось у руках. Він постукав у двері, - тиша. Знову постукав – тиша. Штовхнув, - двері з рипом відчинилися.
- Добрий вечір господині, - перелякано прошепотів у темряву Грицько.
- Знаю я чого ти прийшов, - почувся старий охриплий голос. Грицько з переляку аж підстрибнув. Відьма лежала на лаві. Огарок свічки на столі ледь висвітлював її страшне обличчя.
- Погане ти надумав, хлопче, - сердито сказала стара, - не буду я тобі допомагати.
- Йди собі, з Богом, - вказала вона хлопцю на двері.
Раптом, з понад двору пролунав гучний грім, наче сто воронів закричали водночас.
- Стій, - скричала відьма зупиняючи Грицька на порозі. - Зачекай! Відьма сиділа на лаві. Обличчя у неї було спотворене від нелюдського жаху, а старі покручені руки помітно тремтіли.
- Допомогти у цій справі я тобі не можу, - швидко прохрипіла вона, - але як ти такий дурень, то зможеш допомогти собі сам.
- Слухай. Через два дні буде новий місяць. Встанеш у першу годину ночі та вдягнеш сорочку довгу.
- Слухай добре, не лупай очима, - розсердилася стара, дивлячись на здивоване обличчя Грицька, що упівоберта завмер на порозі.
- Підеш на поле, що за цвинтарем, де все полином поросло. Посеред поля дуб росте старий, що і у трьох не обійняти. Як прийдеш до того дуба лягай у траву. Очі зав’яжеш собі чорною стрічкою. Тоді лежи собі тихенько і головне - від дуба ні на крок, - пропадеш.
Щоб тобі не робили – знай мовчи собі. І дивися очей не відкривай, - осліпнеш. А як перші півні заспівають – то скоріш до дому, бо як не встигнеш до третіх півнів, - вже залишишся там назавжди. Коли будеш бігти полем, роса, що вкриває трави, змочить твою сорочку. Як додому прийдеш, росу з сорочки відіжми у склянку, та додай туди одну краплю крові із лівого мізинця. Як вип’є того настою твоя Катерина, позбудеться свого Василя.
- Але пам’ятай! Добре пам’ятай, - злим голосом прокричала відьма, - зіллям тим ти їй назавжди голову заморочиш. Якщо ти її розлюбиш та покинеш - не зможе вона більше жити. Тоді вже не моли, не буде тобі пробачення.
- Та що ви , хіба ж розлюблю коли?, - схвильовано прошепотів пастух, і кинувся з хати. Вибігаючи за хвіртку на пів крокові спіткнувся.
- Ось, це вам, - поставив він на порозі глечик з вершками. Стара відьма лежачи на лаві лише зітхнула і важко засопіла.
Високо у небі літав чорний ворон.
- Діду, а далі що було, - почулося вовтузіння на печі.
Старий вже закінчив лагодити мішка – той згорнутим лежав на підвіконні. Мельник сидів на лаві і виплітав з соломи бриля. У його великих спритних пальцях стеблинки так і мерехтіли, - здавалося що це великий павук плете своє павутиння. Тінь від його долонь, що падала на стіну, метушилася живою істотою, часом приймаючи химерні форми.
Хто знає, може десь на небі боги так само пальцями плетуть людську долю?
... Прийшовши додому Гриць довго не міг знайти собі місця. Все його тіло наче горіло полум’ям. Хотілося стрибати та веселитися.
Потому, трохи отямившись, стало боязко. А ну як станетеся яке лихо? Але він як заплющить очі, - а перед ним стоїть Катерина, – його Катерина!
Ніч видалася тихесенька лише інколи закричить нічний звір та загавкає собака на подвір’ї. Де-не-де по хатах світилося у вікнах.
- От як хто побачить, - думав пастух крадучись понад ставком, - клопоту завтра не оберуся.
Старе козацьке кладовище наполовину заросло бур’яном.
Щоб дістатися старого дуба потрібно було або йти через цвинтар навпростець, або обходити довкруги. Але шлях довкруги йшов через село і Гриць боявся, що його хтось зустріне у такому вбранні.
Посеред кам’яних плит та валунів заросли травою гроби. Десь тут знайшли останній відпочинок козаки, що загинули у якісь січі. Кладовище було таким старим, що ніхто і не пам’ятав, що саме за люди тут лежать. За Грицькової пам’яті тут нікого не ховали, - новий цвинтар був за селом. Лише кам’яні брили як ознака вічної пам’яті та вічної пошани – вказували на останки героїв минулого.
Як Грицько дійшов до кладовища, - на землю почав спускатися туман, та такий густий – як сметана. Нічого не було видно на відстані витягнутої руки.
- Що за морока, - сказав Гриць шукаючи однією рукою під сорочкою хрестика. – Не інакше нечистий морочить мене.
Раптом, перед очима трохи розвиднілося, - серед молочних закрутків вгадувалася постать. У клубах туману на кам’яні плиті сидів козак. Було видно оселедця та довгі вуса. У руках козак тримав люльку.
- Куди ти зібрався, дурень? - пролунало наче з-під землі.
Серце ледь не виплигнуло з грудей і голові запаморочилося. Гриць почав задкувати аж поки не зашпортнувшись за каменюку та не полетів шкереберть.
Закричав ворон.
Коли хлопець, весь тремтячи, піднявся - туман вже розвіювався, а разом із туманом пішов і морок.
- Це ж треба, - Гриць від страху весь спітнів, - і приводиться таке.
Під світлом зоряного неба стало добре видно стежку і перехрестившись Гриць, не гаючи часу, припустив по ній вперед.
Босі ноги заклякли, від жаху трохи трусило. Старий дуб химерним велетнем чорнівся серед поля. Пов’язавши на очі чорну ганчірку Гриць ліг у траву під дубом.
Лежачи Гриць вже почав думати, що все минеться, коли раптом почулися якісь звуки.
Щось шуміло, чулися голоси та пісні. Голоси наближалися.
- Іди до нас, - співали дівчата. – Потанцюй з нами, - сміялися вони. Голоси лякали, кричали, благали, але хлопця від жаху неначе заціпило. Він лежав як колода боячись поворухнутися.
- Іди до мене, твоя буду – почувся йому Катеринин голос.
- Ні, ні, це не Катерина, - твердив собі Грицько, ще щільніше втягуючись у землю.
За голосами прийшли руки. Руки доторкалися, гладили, щипали, били але більшої шкоди не робили.
Від жаху волоси встали на голові, але Грицько раз за разом повторював молитву:
- Господи, спаси мне грішного та помилуй.
Заспівали півні - і раптом все зникло. Пропали голоси, пропали руки. Стало тихо-тихо.
Гриць піднявся похитуючись, такого жаху натерпівся – довіку не забуде. Сам не свій побіг щодуху через поле до дому. Ворсиста трава шмагала його, чіплялася за ноги, але хлопця вже нічого не могло зупинити. Через заклякле тіло та ноги, що ще дерев’яніли, хлопець декілька раз падав, але ставав та біг далі.
Пробігаючи старим цвинтарем Гриць зашпортнувшись на тому самому місці де бачив привид козака. На плиті де сидів морок було щось вибито.
- Кожному по справах його, - прочитав хлопець.
Почувся ранковий переспів. Другі півні! І Гриць припустив щосили.
Прибігши додому пастух швидко скинув з себе сорочку. Викрутивши її він зібрав рідину. Вийшло десь чверть кварти. Хлопець дістав ножа, що завжди носив із собою та різнув собі мізинця. Червона кров крапнула у кружку забарвлюючи рідину рожевим серпанком.
Почулися треті півні.
- Все, пів-діла зроблено – полегшено прошепотів Гриць лежачи на лаві.
Скоро було потрібно гнати худобу, і бажано було відпочити, але сон не йшов.
Десь вдалині каркав ворон.
У вікно бився нічний метелик, цвіркун за піччю схаменуся і було чутно як у селі чийсь собака виводить на повний місяць.
- Діду, а діду, а чим все закінчилося, - дітлахи на печі сиділи тихенько як мишки.
Старий мельник загасив свічку і вмостився на лаві. Він заклав руки за голову та дивлячись крізь вікно на зірки продовжив свою розповідь.
... Все ж таки Гриця зморив сон. Снилася йому покійниця мати. Наче, як у дитинстві, стомившись після жнив сиділа вона при дорозі на снопі пшениці і тримаючи його голову на колінах гладила по косах, сумно приговорюючи: - Грицю мій, Грицю, сину мій єдиний...
- Вставай, лежебоко, – Гриць з несподіванки аж підстрибнув з лави – у двері колотив сусід Петро.
- Де ти був вчора ввечері, я приходив до тебе? – запитав той коли заспаний Гриць відкрив йому двері.
- Сьогодні худобу пожене малий Кіндратів хлопець, а ти збирайся, всім селом йдемо - церкву нову будемо ставити. Та всі вже мабуть там.
- Зараз йду, я хутко, тільки вмиюся, - протираючи очі сказав пастух.
Вмившись Гриць перехрестився на образи та вискочив з хати, ховаючи за пазухою пляшечку із зіллям.
На будівництві було гамірно. Майже всі чоловіки села були вже тут, стукали сокири, носили великі колоди.
- А, робітник з тебе, - кисло сказав Грицьку голова села, що керував усім, - іди краще будеш жінкам на допомозі, - дров нарубаєш та води наносиш – махнув він Грицькові у сторону попової хати.
У хаті спорилася робота, - жінки готували обід робітникам.
Катерина саме місила тісто на вареники, а поруч крутилася її менша сестра.
- Оленко, принеси мені води попити, - попросила дівчина – бачиш руки у тісті.
Грицько, що в ту хвилину заносив дичину до хати чув цю розмову. Він прожогом кинувся до глека, де зазвичай тримали воду, але там було пусто!
За спиною скрипнули двері.
Дівчинка підійшла і теж зазирнула у глек.
- Дядьку, - підняла вона великі блакитні очі на Грицька, - витягніть мені води з колодязя, бо я ще мала - сама можу не подужати.
Витягнувши мотузкою повне відро кришталево чистої води, Гриць тремтячими руками відкрив пляшку із зіллям.
- Ось воно, - сказав він і вилив вміст пляшечки до відра.
Дівчинка чекала на Гриця із квартою у руках.
- Дякую, - Оленка зачерпнула води прямо з відра та понесла сестрі.
- Тримай, сестричко, - знала б бідна дівчина що вона дає!
Притримуючи кварту ліктем Катерина випила воду.
- О, яка добра вода, - сказала вона сестрі - наче аж солодка, принеси мені ще, будь-ласка.
Оленка вийшла зачерпнути іще кварту але у глекові води не було, та і відра з водою теж ніде не було видно. Знизивши плечима вона взяла під лавою маленьке сухе відерце і вийшла до криниці.
Майже у той самий час колода, що кріпили на церкві, вислизнула з рук і впала до низу скалічивши сина сільського голови. Люди покидали роботу та збіглися до лежачого Василя, що від болю втратив свідомість. Ніхто і не помітив як каркаючи кружив над недобудованою церквою чорний ворон …
Як потім склалося у Катерини та Грицька, та чи дотримав Грицько свого слова – отого дід мені не розповідав. Але сказав, що на місці де вилив Грицько воду із зіллям яблуня росла. З тих пір цвіте вона по весні червоним цвітом, а восени приносить великі солодкі яблука. Хто зірве та подарує те яблуко своїй дівчині чи парубку - то будуть до кінця літ своїх кохати один одного лебедячим коханням.
- А ворон, - незважаючи на пізній час діти заслухалися і не спали.
- А що ворон? – сказав старий. - Того ворона більше не бачили у тих місцях, знати полетів собі десь. А може й не було його взагалі, хто ж тепер скаже?
- Ну все вже, - сердитим голосом пробурмотів він, - от причепилися, як реп’яхи, - спіть собі!
- Добраніч, дідусю, - неструнким хором роздалося з печі.
- Бережи вас Бог, - відповів старий, а сам ще довго дивився на яскраві діаманти липневих зірок.
