Жила собі на світі маленька дівчинка на ім'я Оленка. На обличчя вона була дуже гарною. Але наскільки гарною була її зовнішність, рівно настільки був поганим характер, - вона була страх яка вередлива. Її батьки добре зазнали з нею лиха, але нічого вдіяти з противним дівчиськом не могли. Дочка росла дуже пустотлива, ніколи батьків не слухалася, ні чим ні з ким не бажала ділитися. І якщо чогось бажала то падала на підлогу та кричала аж доки не отримувала те, чого хоче.
Одного разу ідучи удвох із матір’ю вона все бешкетувала дорогою. А дорога їх йшла саме через ліс. Мати просила:
- Оленко, дай мені руку та іди поруч із матір’ю. Ти можеш загубитися та заблукати.
Але Оленка не слухалася, руки вона не дала, а натомість ганяла навкруги. Їй було так весело! От вона вирішила заховатися від матері за дерево.
- Оленко, – кричала мати. - Де ти? - розгублено ходила вона по стежині назад-вперед.
Але Оленка тільки тихенько сміялася, стоячи під деревом.
- А я ще краще заховаюся, - вирішила дівчинка і пішла далі у ліс.
Побачивши кущі ягоди ожини почала ними ласувати і от наївшись Оленка вирішила:
- Ну мабуть вже досить, - їй стало трохи прохолодно та страшенно захотілося пити.
- Потрібно буде трішечки повередувати, щоб мама купила мені солодкого лимонаду, - подумала вона повертаючись до стежини.
Коли вона повернулася назад, – дивиться, а це начебто і не той ліс куди вона приходила з матір’ю. Та й стежина нібито інша.
- Мамо, мамо! – перелякано загукала Оленка і побігла вперед по стежині. Проте матері ніде не було видно. Раптом Оленка побачила, що під великим дубом, на сонячній галявині, простелене покривало на якому сидить старенька бабуся та щось в’яже двома довгими спицями.
- Скажіть де моя мама, - запихавшись запитала дівчинка.
Але бабуся не відповідала.
- Мабуть недочуває, - подумала Оленка.
Тоді вона посмикала стару за рукав повторюючи, – ви не бачили мою маму?
Бабуся підняла на неї очі. Обличчя у старої було все укрите зморшками але великі блакитні очі світилися добротою та мудрістю. На шиї бабусі, на шнурочку, висіли великі окуляри. То була пані Вдача.
- Що ж ти дівчинко, чи ти не знаєш, що на сам перед потрібно привітатися, - голос у неї був м’який та лагідний.
- Я заблукала, - набурмосившись сказала Оленка, - скажіть, ви не бачили мої мами?
- Почекай, почекай, а я тебе знаю, – сказала бабуся поправляючи окуляри на носі. Це часом не ти та Оленка, що любить голосити: - не хочу це плаття, не хочу ці туфлі, - хочу як у мами, та щоб на високих підборах.
- Гм, звісно бачила, - продовжувала бабуся, - але твоя мама вже давно пішла звідси. Та вся у сльозах. Ти, часом, не знаєш чому це вона плакала, - запитала вона дівчинку.
- Не знаю, - сказала Оленка потупивши погляд.
- Ну що ж, я бачу, що тобі потрібна допомога. А мені саме зараз немає часу. Що ж з тобою робити? Стара на хвилинку замислилась
- Ось придумала! – радісно вигукнула бабуся дістаючи щось із торбинки.
- Це тобі чарівний клубочок, підеш за ним, він тебе виведе до моєї двоюрідної сестри. Вона тобі допоможе. Клубочок поведе тебе прямо через ліс, так навпростець буде швидше.
- Давайте скоріше, - нетерпеливо вигукнула Оленка і, вихопивши клубок прямо з рук старої, кинула його на землю. Дивлячись у слід Оленці бабуся тільки хитала головою.
Клубочок біг досить швидко і Оленка ледь встигала за ним. Вона ніколи ще так не бігала. Одного разу дівчинка майже не впала, зачепившись за велике коріння, що стирчало із землі.
Нарешті клубочок зупинився, - на галявині стояла невелика дерев’яна хатинка, а поруч із хатинкою була загорожа, де була сила силенна усіляких тварин: і вівці, і свині, і індики. Всі тварини були такі брудні, що дівчинка подумала, - ну що за нікчема мешкає тут?
З кривенької хатинки вийшла страшна відьма. Стара була дуже потворна. У неї були великі криві зуби та гострий ніс, а очі були маленькі та вузенькі, наче у поросяти. Звали цю відьму Вереда.
- О, хто це до мене завітав - сказала вона, беручи Оленку за руку. Від жаху Оленка нічого не могла вдіяти.
- Це ж треба, яка нагода, - то мені й шукати тебе не потрібно, ти сама до мене прийшла!
Цілісінький день відьма літала по світу крадучи неслухняних діток та перетворюючи їх на звірят. Дітлахів, що були неохайними Вереда перетворювала на поросят, які були крикливими – на індичат, впертими - на овець. Хто понад усе любив красуватися собою на цесарок чи журавлів, ну а хто був нечемний із батьками - на жаб.
Вранці та ввечері Оленка мусила годувати худобу, а вдень робила усю брудну роботу по хаті, - прибирала, витирала пил, варила кашу.
А ще, коли стара прилітала з полювання, їй потрібно було скидати з Вереди старі бридкі черевики, які до того ж дуже смерділи, мабуть тому що відьма ніколи не милася. А на ногах у відьми росли великі, покручені та гострі нігті.
Хоч митися Вереда і не любила, проте у хаті вона завжди любила чистоту.
- Ну що ж, - казала вона Оленці частенько, лежачи у своєму ліжку, - я поки що задоволена тобою, але якщо я розсерджуся – зараз же підеш у загін до худоби.
З часом Оленка примітила – перед тим як замкнутися у своїй кімнаті стара завжди ховає під ліжко свою чарівну мітлу на якій літає полювати.
Одного разу коли Оленка саме закінчувала мити підлогу відьма повернулася зі здобиччю зарання. Вереда пройшла по митій підлозі нанісши за собою болото, сіла на своє ліжко та витягнула ноги щоб Оленка зняла із неї черевики.
- Ох і натомилася я сьогодні, - сказала стара, - цілісінький день ганялася за одним противним хлопчиськом.
- На от, приймай до господарства, відьма витрусила із торби біленького баранчика. Той упав на підлогу і ніжки у нього роз’їхалися.
- Бббеее, - жалісно забекав баранчик.
- Іди, бідненький, я познайомлю тебе із іншими, - взяла його Оленка на руки.
Замкнувши баранчика у загін, Оленка повернулася до своїх справ.
Коли Оленка зайшла до хатинки стара вже хропіла і забула зачинити до себе двері. Не гаючи часу дівчинка тихенько вихопила мітлу з-під ліжка та вибігла у двір.
- Піднеси мене, - скомандувала Оленка мітлі, - і та покірно підняла дівчинку у повітря.
Побачивши це худоба у загоні почала кричати. Тому що так як за ними доглядала Оленка, стара ніколи не доглядала. Поросята стали хрюкати, вівці бекали, індики кричати – та зчинили такий галас, що прокинулася стара відьма.
- Ну постривай, - побачивши Оленку верхи на мітлі прокричала Вереда.
- Все одно нікуди від мне не дінешся: як тільки ти уперше завередуєш, - у ту саму мить я тебе схоплю і тоді вже не минути тобі хліва.
- Неси мене додому! – вигукнула дівчинка і мітла полетіла над лісом.
- Тоді вже не вирвешся, - кричала у слід їй Вереда та грозила кулаком.
Оленка підіймалася у повітря все вище і вище. Під нею пролітали дерева, та галявини.
Ось, нарешті, з’явився і будинок де вона мешкала разом з батьками. Спустивши дівчинку перед дверима, мітла знялася у повітря та полетіла до своєї жахливої господарки.
Оленка постукала у двері.
- Доню моя, де ти була? - підхопивши на руки цілував доньку тато.
- Знайшлася, знайшлася, - плакала від радості мати.
- Мамо, тату, - дівчинка обіймала своїх батьків, - я вже ніколи-ніколи не буду вередувати.
З тої пори дівчинка і справді виправилася, слухалася батьків та поводила себе чемно. Лише інколи забувалася, але тільки-но почне вона хникати, той самий час схаменеться, та зараз же з побоюванням визирає у віконце: чи не летить там, часом, по неї Вереда?
Old-Miller 2008
