Коли потяг прибув із Москви, був уже пізній вечір. Столиця зустріла його нестерпною прохолодою, явно незвичною для початку липня. Мабуть весь день лив дощ і як результат в нього зуб на зуб не потрапляв. Але він на то не зважав, натомість майже відразу придбав телефонну картку і дещо попомучитись із хитромудрою схемою набору номеру, таки додзвонився до Павла, по номеру що був записаний на папірці. Той не сказати що зрадів але коротко окреслив ситуацію, після дев'яти автобуси до міста вже не їхали і єдиним варіантом було сісти на якийсь із тих що проходять мимо, звісно заплативши більше. Він подякував Павлу і повісивши трубку пішов із будки, забувши в ній телефонну картку.
Напевне лишитись в столиці ночувати було найліпшим варіантом, але він чомусь відразу відкинув цю ідею, ще на шляху до метро. Не те що не було якихось знайомих, та врешті і гроші він мав. Але йому все сильніше хотілося додому. чомусь тоді, в Москві ця ідея не здавалася настільки привабливою, але з наближенням до кордону вона ставала все більш і більш сильною, що врешті ледь не перетворилась на фобію.
На щастя він у цьому місті орієнтувався, і майже відразу вийшов до метро, занурився у підземку із безкінечним потоком пасажирів, що не зважаючи на пізній час сунули по своїм справам. Було дещо незвично, першими словами почутими колись рідною для нього мовою було попередження в метро про зачинення дверей. також проблемою було те, що назви станцій змінились із тих часів, але він швидко зорієнтувався, і вже скоро прибув до місця призначення.
Як і казав Паша, зараз автобуси їздили не тільки і не стільки із автостанції, як в найкращі радянські часи, але і відразу від станцій метро. І відбувалося це значно регулярніше. На колишній Комсомольській, зараз обліпленій всілякими мілкими кіосками та контейнерами із яких очевидно вдень велася непогана торгівля, зараз було доволі темно і незатишно, але на щастя більш менш спокійно. Він знайшов автобуса що їхав майже вдвічі далі, але швидко домовився із водієм, що той довезе його до міста, і висадить біля вокзалу. Вдоволений цим він розрахувався і заліз до салону.
Пасажири, в масі своїй трудові окупанти або студенти, явно наморені за день, зараз сиділи там в оціпенілій дрімоті. Декілька дам поважного віку із жахливо серйозним виглядом, і не меншими розмірами, бабулька-божа кульбаба, із двома гігантськими сумками, дещо не під її розміри і дівчина що заснула в обіймах патлатого хлопця, явні студенти обоє – ось були його супутники. Він за звичкою оглянув їх, прекрасно розуміючи, що навряд зустріне когось знайомого, та всівся на окреме сидіння під вікном.
Коли водій нарешті допалив свою цигарку і вже заліз до кабіни, на годиннику було майже пів - одинадцятої. Водій швидко завів свій мікроавтобус і порулював по нічному місту.
В цій країні мало що змінювалось. Як він її покинув тоді, ще у вісімдесят сьомому році. Такі самі люди із сірістю, невпевненістю у майбутньому оточували його. Але чесно кажучи там, куди він поїхав усе лишалося таким же. Біс його знає, тоді здавалося що там буде ліпше, можливо там навіть було ліпше. Але тут було так само. Зараз він задався питанням, а якби знав, то лишився б, чи таки поїхав? І не знав відповіді.
Ні, звісно тут, як і там, багато чого змінило свій вигляд, вкрилося склом і бетоном, але це не змінювало суті. Він поїхав звідси ще молодим, у кінці восьмидесятих, коли життя здавалося ще довгим і цікавим, а власні можливості майже невичерпними. Йому не було чого робити в цій республіці, навіть в столиці, і він поїхав до Москви.
Але за всім цим залишався той брудно-сірий бетон восьмидесятих, тотальна відсутність всього і масовий алкоголізм. І безпросвітність як у найближчому так і віддаленому майбутньому. Це проглядалось в поглядах людей, що їхали із ним. Тоді він саме від цього і утікав, думаючи що в Москві знайде прихисток, знайде інше, нове життя. Але це повернення назад показало йому, що насправді нічого не змінилося, ні тоді, ні зараз.
Він нестримно позіхнув, була пізня година і хотілося спати. Проте не хотілося пропустити місто. Щось подібне траплялось із ним тоді, у восьмидесятих. Але тоді він був молодий і міг дозволити собі це. Так само як і пити нестримно.
Жовтуватий автобус, чомусь названий іменем останнього лицаря цієї країни їхав дуже швидко, не зважаючи на погані дороги. Десь за пів години вони в'їхали до міста із аеропортом, яке пролетіли на повній швидкості, не зважаючи навіть на світлофори що продовжували справно працювати. В центрі, як і в столиці за високими зеленими парканами стаханівськими темпами споруджували високі будинки. Але загалом місто чомусь виглядало майже так само як і тоді коли він їхав звідси. У вісімдесят сьомому-вісімдесят восьмому він певний час жив у цьому місті і кожен день їздив до столиці. Вже на виїзді йому кинулась у вічі велика церква із червоної цегли, що бовваніла над всіма довколишніми будинками.
Вони проїхали кладовище, яке добряче розрослося із тих часів, і місто скінчилось. Буквально за декілька кілометрів вони минули якісь придорожні забігайлівки, яких за часів союзу не було, і далі відчуття ностальгії заполонило його. Це була та ж сама дорога, якою він їздив тоді, багато років тому. Мабуть в минулому житті. Ті ж самі дерева на узбіччі, покалічені та погнуті, здається дендро-інваліди із білими кільцями знизу, розорані кургани в полях довкола та поодиноке світло в селах, що ховалися далеко від траси. Все довкола нагадувало йому про часи молодості, коли він був сповнений сил та ідей і думав що зможе перевернути цей світ, коли ці місця здавалися для нього затісними.
Він завжди відкидав думку, що став старим. Та і не був він таким, зрештою сорок чотири це ще не той вік, коли такі думки навіть можуть прийти в голову. Він знав хлопців які і в сімдесят давали фори пацанам. Але підла думка про те, що повторити подвиги молодості вже не вийде, точила душу.
Врешті, коли автобус доїхав до міста, він відкинув ці дурні думки. Автобус швидко минув пусті вулиці і за декілька хвилин вже загальмував біля автовокзалу. Вилізти із автобуса було проблемою, адже місця попереду сидіння було мало, та і саме воно було жорстке, розраховане незрозуміло на кого. Тому вистрибнувши на асфальт він перш за все розім’явся, затріщавши своїми немолодими суглобами. І тільки потім покрокував у сторону автостанції. Вона була зачинена - там висіла пожовкла роздруківка - “час роботи - 5:30 - 23:20“. Він обійшов будівлю автостанції довкола, сподіваючись потрапити до готелю що колись був усередині, але марно - із іншої сторони вхід теж був зачинений.
Коли він покинув це місто, автостанцію якраз спорудили, і вона мала значно більш привабливий вигляд, до того ж всередині був готель. Але з тих часі сплинуло немало часу.
Неприродну тишу довкола розрізав чийсь крик, що майже відразу перейшов у дикий сміх. Він почув як загурчав двигун і автобус поїхав, доволі недбало вирулюючи із автостанції, та попрямував до свого місця призначення.
За дві хвилини вже знову стало тихо. Єдиний ліхтар, що світився, навпроти автостанції, змигнув декілька разів, почавши освітлювати все довкола слабким жовтуватим сяйвом і врешті погас. Стало дуже темно, адже єдиним джерелом світла тепер слугував вищерблений місяць, що висів десь у чорнильному небі.
Він глянув на наручний годинник, було без сімнадцяти дванадцять. Майже опівніч, але місто вже спало сном мертвих, стояла абсолютна тиша. Через дорогу від вокзалу, там де колись були старенькі хатки, зараз бовваніла гігантська споруда, явно якийсь клуб чи щось подібне, але як це не дивно там було тихо і темно.
Він неспішно пройшовся, розминаючи зім'яті кінцівки, похрустів затікшою шиєю і трохи пострибав на місці, гупаючи важкими ботинками по асфальту. Врешті поправив незмінний рюкзак за спиною і подумав, а куди йому йти. До Павла сенсу не було, та й не знав він, де той живе. Йому стало трохи моторошно, адже він не мав куди йти, і більше того, не бачив ймовірного напрямку. Тому трохи подумавши він вирішив прямувати до будинку батьків, і у випадку чого там і переночувати. Павло казав, що він добре осунувся і почав руйнуватись, але то не суттєво. Врешті решт саме туди він і їхав.
За кутом вокзалу його чекав перший сюрприз – місто таки змінилось. Він вгадував обриси вулиці, що ховалась у нічній пітьмі, але здавалось ніби з неї зірвали шкіру та натягли нову. Інші споруди, кіоски та дерева повиростали у несподіваних місцях. Він не приїхав у місто, що пам'ятав. Хоча він давно розумів що те місто давно лишилося тільки в його пам'яті.
Надворі стояла ніч, і було доволі холодно, особливо після теплого салону автобуса. До всього, вулиця була широкою і зараз по ній продував сильний вітер. Тож не лишалось нічого іншого, окрім як швидко крокувати вулицею, з надією зігрітися. Здавалося що так він не крокував і в армії. В молодості він би легше це пережив, але зараз було просто пекельно незатишно.
Також не радувала тотальна неосвітленість. Ліхтарі звісно були, стовпи регулярно стояли через кожні півсотні метрів, але ті поодинокі з них, що ще не розбили чи не перегоріли самі, все рівно були відключені. Так було завжди, і хоч в цьому нічого не змінилось.
Швидким кроком він минув міст і вже наближався до школи інтернату, йдучи поміж жахливо корчуватими деревами, що розділяли пішохідний тротуар та дорогу. Здавалося що за ними ніхто давно не слідкував.
На дорозі, дещо обабіч була велика темна пляма. Він би не звернув на неї уваги, якби тут так не несло гниллю. Смерділо навіть сильніше, ніж коли він переходив міст над річкою, де добре тхнуло від застоялої води. Такий солодкуватий, млосний запах, який не збивала навіть нічна прохолода. Тому із огидою обійшов це місце, не бажаючи вступати невідомо в що. Проте його самотність буквально за декілька секунд було розвіяно. У нічній тиші стало чути автомобіль, що десь далеко гурчав двигуном. Уже скоро стало зрозуміло що він наближається. Раптові сполохи світла за спиною змусили його озирнутись, і він побачив що то була насправді. Ніби від фотографічного спалаху цей кадр врізався у пам'ять, вихоплений із густої темряви міста. Там валялась розідрана в клоччя людина. Здається то був міліціонер, якого якась нелюдська сила протягла по асфальту, буквально роздерши. Це було гидотне видовище, і найбільше жаху додавало усвідомлення того, що він ледь не вступив у ту мазанину. Він заволав від жаху та побіг, але джерело світла - авто на шаленій швидкості наближалось до нього. За кермом сиділа дівчина, а позаду молодий хлопчина, який слідкував за дорогою позаду. Вони пролетіли мимо, не звернувши на нього жодної уваги. Вже незабаром звук мотору розчинився десь далі, серед заплутаних вулиць міста.
Пізніше, коли він брів пустою вулицею, проклинаючи себе за те, що ніяким чином не здогадався спинити їх, поки що єдиних людей, осягнув що має радіти, адже не зустрів те від чого вони втікали. Так і не було зрозуміло, від кого вони тікали, але судячи із побаченого це було щось із розряду первородних жахів. Це було написано на їх лицях. Проте краще люди, ніж щось те, що вбило міліціонера.
Врешті решт він вийшов до площі, де сиротливо стирчав на гранітному постаменті пам'ятник вічно живому революціонеру. Не дивлячись на нічну годину, під статуєю розташувався невеличкий натовп, як здалося спочатку людей. Його охопило радісне зціпеніння, від думки, що всі теперішні жахи вже скінчились, і зараз він дістанеться людей, що врешті зможуть пояснити, що за чортівня твориться в цьому місті. Певний час тільки стукіт його взуття розтинав тишу довкола, вони на це абсолютно не реагували, продовжуючи сидіти на лавках обабіч гранітного велета. А потім, коли чоловік наблизився до них, почвари скочили на ноги і стрімко рушили назустріч.
Зблизька, ще до того як зумів їх розгледіти, він зрозумів що то навряд чи була добра компанія. Які гарні люди палитимуть посеред ночі багаття під пам'ятником в центрі міста? А коли розгледів, то усвідомив це ще дужче. Вони мали потворний вигляд, ніби вилізли з сторінок якихось дешевих опівнічних жахів, він за все життя таких потвор не бачив. І ці істоти стрімко рухалися назустріч йому. Чоловік спробував здійснити хитрий протизенітний маневр, різко змінивши траєкторію руху, і врешті повернувся до них спиною, прудко крокуючи мимо площі, та стараючись не надміру привертати їх увагу, що мабуть вже було запізно.
Він пройшов іще з десяток метрів по інерції, поки не зрозумів наскільки вже вони близько. І врешті спинився коли усвідомив, мабуть навіть відчув потилицею що істоти крокують позад нього. Непевно озирнувшись він побачив що так і є. Вони оточили його, буквально не даючи можливості втекти, і зробили це настільки прудко, що стало зрозуміло – їх повільність була ілюзорна. Зараз вони розташувались півколом, спочатку цей товстун, потім надзвичайно висока, але згорблена жінка із скажено пустим поглядом. Прямо за ним низька, всохла бабця, із жахливо впалими очима, які просто ховалися в темряві очних ям. Чомусь здавалося що звідти ось-ось потече кров. Позад неї стояв невисокий чоловік, із неймовірно вигнутою шиєю, ніби його схопили за писок і потягли вперед. А на правому фланзі, на периферії зору він бачив хлопця із асиметричними плечима, одне з яких стирчало значно вище іншого. Мабуть його каліцтву збільшували і ноги різної довжини.
Цей хлопець, як і інші пробували наблизитись до нього, коли втікач відступив на крок назад, стараючись тримати їх всіх в полі зору, ці втікачі з кунсткамери майже синхронно ступили вперед і знов завмерли. Це нагадувало якийсь фарс. Йому було страшно, він не хотів, щоб потвори його наздогнали, було зрозуміло, що це не ті, від кого можна дочекатись допомоги. І що це швидше за все взагалі не люди.
А потім трапилось диво, в яке він просто не міг повірити. Невідомо звідки, із темряви виникла постать у плащі, що стала просто поперед нього, і сказала: - Ідіть. І потвори послухались його, спрямувавши назад до місця своїх ігрищ, до опоганеного їхніми потойбічними ритуалами пам'ятника вождю світового пролетаріату.
Натомість таємнича постать пройшла біля нього і неголосно покликала. Він пішов слідом, і вже за мить минули невелику насправді площу і підійшли до нової споруди, що виросла дещо обабіч, де колись на його пам'яті була алея і пішохідна доріжка. Під входом він прочитав табличку, що засвідчувала – будинок належить, чи належав податковій.
Двері, як це не дивно були прочинені, але всередині було темно. Вони минули невеликий вестибюль і підійнялись на східцях нагору, до кабінетів. В один із них і зайшли.
Чоловік всівся у крісло, а його рятівник розташувався під вікном, вільно примостившись на широкій софі. Тутешні фіскали явно непогано жили. Певний час він вивчав інтер'єр кабінету, очевидно якогось великого чиновника, але врешті глянув на врятованого, і першим за цю ніч заговорив до нього:
Ти пам’ятаєш як прожив своє життя?
Пам’ятаю.
А тепер уяви, що у вісімдесят другому ти помер. Чувак, ти вже чверть століття мертвий, просто сам ще цього не зрозумів. - істота засміялась, ніби це був дуже вдалий жарт.
Тобто? - він його не зрозумів.
Відкрити таємницю?
Ти де був восени вісімдесят другого? У далекій країні, захищав там дітей пророка?
Виконував інтернаціональний обов’язок.
Угу, розкажи це морській піхоті. - Істота, яку тепер було доволі важко назвати людиною, засміялась. - Ти загинув тоді, ще двадцять п'ять років тому.
А чого я тоді живий, ходжу тут і розмовляю із тобою?
Бо світ багатогранний. Існує не тільки життя чи смерть, є шлях між ними. І є ті, що ведуть по ньому, не дають оступитись. Як я наприклад. Чорт, вчиш вас, вчиш а все рівно одні двійки. - Він засміявся, очевидно знову вважаючи свій жарт вдалим. Чоловік же ж нічого смішного не вбачав. Натомість у місячному сяйві він побачив профіль істоти і зрозумів, що це мабуть вовк. Хай і абсолютно антропоморфний, але було щось вовче у його рисах. Обоє змовкли, та не надовго.
Ти побачив хто я. І не кажи тепер що не розумієш. Я тінь, ти тінь. Ми всі тіні, на нічній половині світу. Будеш вчити грати на гітарі?
Але ж я бачив людей? Двоє їхали на машині, ніби за ними гнався хтось жахливий.
А, вони теж давно мертві. Її застрелили, коли вона зайшла до лікарні, щоб взяти бинти і перебинтувати його, а він в цей час загнувся у автомобілі, від втрати крові. Тіки тсс! - Істота приставила пальця до губ та зашипіла. - Вони про це ще не знають.
Все рівно, нічого не розумію. Де я?
Де ти? Явно в себе вдома. У мертвому місті. Гай-гай, мабуть я тебе повністю заплутав, не можу інакше.
Що я тут роблю?
Йой, ти приїхав навчити мене грати на гітарі. Я завжди хотів це вміти. Не віриш?
Чому я?
Боже, якщо ти звісно є! Ми повернулися до того ж питання. Ти ж пам'ятаєш як прожив життя? - Врешті він змирився із тим що його співбесідник не усвідомлює таких простих речей, і замовчав, сумно споглядаючи яскраво великий місяць у вікні.
Натомість чоловік привстав, і покрокував до дверей, але на півдорозі спинився, почувши за спиною: - Що ж, ти сам вибрав собі шлях. - істота сумно глянула йому в спину.
Тобто? Я ж лише до туалету хочу вийти.
Це ти думаєш, що лише вийдеш до туалету. - він змовчав, а потім продовжив. - Жаль що я досі не навчився грати на гітарі.
Та чоловік на це не зважав. Коли двері за його спиною закрилися, відразу стало легше. Чомусь йому прийшла в голову думка не повертатися назад до тієї істоти, що хоч і добре до нього ставилась, але самим своїм існуванням жахала. По мірі того, як він спустився сходами на перший поверх і повернув до туалету, його впевненість у тому, що все це не справжнє, а лише якийсь липкий затяжний сон, все більшала.
В самому туалеті, цьому царстві керамічної плитки та фаянсу був звичний для нього світ. Мабуть єдиним недоліком було те, що пісуари були занадто високо як на нього. Мабуть податківці у масі своїй були дуже високими і плечистими хлопцями. Після того як він зробив свою справу, вийшов із кабінки, підійшов до крана і акуратно помив руки, потім глянув у дзеркало і пригладив набік трохи рідкувате волосся, щоб приховати невеличку залисину. Звідти, із задзеркалля на нього дивився вже немолодий чоловік, довговолосий, із невеличкою сережкою у лівому вусі. Явний підстаркуватий неформал, олдовий металюга, як він сам себе часто називав. Релікт свого часу.
Він просушив руки і швидко покрокував із цього царства білосніжної плитки, де чомусь здавалося, що всі пережиті жахи – лише сон втомленого розуму.
У будинку було так само темно, але він усвідомив що тут вже нікого не лишилось. Коли він підійнявся на другий поверх та ввійшов до кімнати, то побачив лише прочинену шибу, яку ледь гойдав вітер. Його давнішній співбесідник, чоловік-вовк зник у своїх справах навіть не попрощавшись. І як би не хотілось йому тепер залишитись у цьому місці, так схожому на звичний світ, він уже розумів, що після зникнення тієї дивної істоти, тепер це не більше ніж ще одна халупа в цьому місті. Де немає жодного безпечного будинку. Споруда вже втратила чари що робили її безпечними. Лишилася лише ілюзія безпеки. І то не надовго.
Жах повернувся відразу коли він покинув будівлю податкової.
Судячи із часу скоро вже мало світати, нічний морок почав поволі розчинятися, але на зміну йому все довкола оточив туман, що біс зна як вкрив все довкола. І почвари вже чекали довкола, неподалік. Вони рухались слідом, тримаючись на певній, невеликій відстані. Яка весь час скорочувалась, не зважаючи на те, що їхні рухи були надзвичайно незграбними та повільними. Він був змушений задкувати, щоб не зводити з них погляду, ледь не інстинктивно відчував що не варто підставляти їм спину. Виродки, ці побічні діти расогенезу розтяглися широким ланцюгом і перекрили всю вулицю позад нього, тож лишалося лише молитися, щоб він зумів пробігти ті нещасні чотириста метрів до під'їзду і там сховатись. Він сам розумів що ці надії даремні, і потрібно лише мріяти щоб у під'їзді не ховались такі самі істоти.
Врешті його нозі трапилася одна з багатьох колдобин на асфальті, на цей раз особливо гігантська і втративши рівновагу він полетів сторчма. Жах охопив його і зірвавшись на ноги чоловік кинувся втікати, наче за ним гналася центурія чортів. Власне так і було.
Та вже було пізно, істоти позад теж зірвалися на біг, і за декілька секунд наздогнали свою жертву. Чиїсь міцні руки вхопили його за бік і коли він спробував вирватись, інші руки міцно обхопили його горло, затиснувши та не даючи можливості навіть звестись.
В одну мить він усвідомив, що чиїсь зуби вп'ялися в його гомілку і тільки добрі джинси та спроби вирвати кінцівку з полону не дають відкраятись шматку ноги. Асфальт, ця брудна підлога цивілізації зараз знаходився просто біля його лиця. Все довкола почало мутніти коли він побачив щось гігантське, антропоморфну потвору, яка покинула багатоповерхівки і прямувала до них велетенськими стрибками. Очевидно навіть потвори, що шматували його на мить спинились, один із них, округлий товстун перестав гризти ногу, а висока даунша дещо ослабила хватку, і він нарешті зумів втягнути повітря.
Істота, що вискочила із вранішнього туману, від бетонних багатоповерхівок, до яких він прямував, мала жахливий вигляд. Напевне вона була гуманоїдної форми, але нелюдських габаритів – довгі, тонкі проте мускулясті ноги несли короткий тулуб, що значно звужувався догори, проте з товстими гігантськими лапами, які мабуть одним ударом роздушували вщент авто. Власне так і трапилось, він скочив і за мить опинився просто перед натовпом потвор, одним замахом лапи відправивши товстуна і стару каргу в політ.
Згорблена жінка із попсованими передніми зубами продовжувала міцно тримати його з за спини, не даючи можливості ні вдихнути повітря, ні бодай звестися на ноги, він так і продовжував борсатися на спині. При наближенні почвари вона не ослабила своєї хватки, так і продовжуючи дихати жахливою гниллю просто в потилицю.
Гігантська потвора стрімким рухом голови озирнулась довкола і звела погляд просто на них двох. Вмить вона пронизливо загарчала, і зі звіриною люттю глянула просто йому в вічі. Шокований злістю у гігантських сріблястих очах, він таки зрозумів, що погляд був не до нього, а до тієї безумної істоти позаду, адже вона зібравши залишки розуму відпустила його горло і почала втікати.
Він так і залишився лежати на асфальті, дихаючи вологим вранішнім повітрям. Навіть не думаючи втікати. Істота ж встала на дві задні кінцівки, піднявшись високо над ним, і звернувшись до неба заволала: - Я виконую твою волю! Цикл скінчився! - і з цими словами опустила свою трипалу лапу прямо на нього.
За мить до того, як його тіло зім'яло і розчавило, він нарешті зрозумів, що давно вже труп, що його тіло лежить у афганській землі, а він сам – дивне відбиття у фрагменті світів, що має розчинитися як і оточуючий його туман. І спокій обійняв його, вперше за багато років. А потім потвора підійняла пошматоване тіло, і розідрала його, і випила кров, і розкидала залишки довкола, а ті з мілких уродів, що пробували його з'їсти втікали по своїх хованках, ховаючись як від люті ката, так і від сонця, що мало вже скоро зійти.
