Немов моток легкого шовку, розкинутий біля стіни
вона іде біля перил стежками парку Кенсінгтон,
поволі умираючи
від малокров'я відчуттів.
Довкола цілий натовп
брудних, дебелих і невикорінних дітей убогості.
І спадок їх - земля.
У ній кінець поріддя.
Нудьга її безмірна і тонка.
Їй би хотілося, щоб хтось до неї мовив
і майже страшно, що це я
вчиню так необачно.
ЗАКЛИК
Я не вхилюся, щоб до тебе припадати
ні зі словами, ніби мед, ні з поцілунком, як пелюстка,
ні з краплями солодкої роси півправд,
яка скотилась на траву таких старих і чудернацьких
історій про любов -
я ними дні колишні вишив.
Не сяду обіч тебе
у присмерку глухому,
щоб божествити тебе шепотом
тремтливим, як відголосок дзвонів десь у далечі.
Все це я знав
і залишив,
як мене юність нещодавно залишила.
Це все розтало,
ніби вітру тінь.
Ні, так тебе я не улещу;
Але якщо я піднімусь колись
до серця істини,
тебе візьму з собою.
Охоплений вогнем з усіх сторін,
покличу з нього:
"Йди за мною! Слідуй!"
І сила переродиться у величі
цієї зустрічі.
І ми самі у серці сили
один до одного тягнутись будемо
із вічним криком:
"Я іду, та ти стаєш все далі."
І знову: "Йди за мною!"
щоб жоден з нас не зупинився.
ПОВЕРНЕННЯ
Дивись, вони вертаються; ах, бачиш,
їх обережні рухи і неквапний крок,
який шукає землю під ногами, непевний
похит їхній!
Дивись, вони приходять слід-у-слід,
загорнуті у страх, напівпритомні;
як сніг, що завагався
у падінні, й шепоче вітру,
чи не зринути назад;
Вони - "окрилені благоговінням",
нерушимі.
Це боги у сандаліях крилатих
зі срібними хортами перед себе,
які винюхують в повітрі слід!
Хей-гей!
Вони хваткі до плюндрування,
їх нюх - як лезо, гострий,
душі - кров.
За ланцюгом волочуться,
блідаві хазяї.
ГОЛКА
Ходім, бо зоряний прилив вже відступає.
На схід, щоби ніколи нас не настиг відлив,
Негайно! - голка у душі моій тремтить.
Тут нам щастило, і був добрим час.
Тут був наш день: і твій, і мій.
Ходімо швидше, щоб не стала проти нас,
та сила що спрямовувала вверх.
І над потопом зоряним не смійся, він потрібен.
Любов моя, ходімо, бо земля лихою обертається поволі.
Ці хвилі, що прийшли, так само й відступають.
Та скарб належить нам, він буде нам за сушу.
Ми рушимо з приливом при нагоді,
щоб зачекати
під покровом сили, яка байдужіша від інших сил,
допоки русло це не ляже іншим шляхом.
ВІЛАНЕЛА: ПСИХОЛОГІЧНИЙ ЧАС
I
Я надто стáранно підготував подію,
і це було зловісно.
З дбайливістю середніх літ
я відібрав лише потібні книги.
Я майже загорнув їх сторінки.
Краса - велика рідкість.
І мало хто з моїх фонтанів п'є.
І так багато беззмістовних шкодувань,
і так багато часу вбито марно!
І зараз я дивлюся у вікно
на дощ і на розмірене блукання автобусів.
"Маленький космос їх тремтить" -
повітря навкруги живе цим фактом.
У їх частині міста
вони, як іграшки в руках чужої сили.
Звідки я знаю?
Кому, як не мені це знати.
Для них щось назріває;
Що ж до мене,
я надто стáранно підготував подію -
Краса - велика рідкість.
І мало хто з моїх фонтанів п'є.
Два друга - подих лісу...
Друзі? Чи зменшиться їх дружба,
коли один, нарешті, десь її знайде?
Вони пообіцяли двічі, що прийдуть.
"Десь з ранку до заходу сонця?"
Краса мій розум буде пити,
в той час як юність забуває,
що вже покинула мене.
II
(Кажи! Це ти так витанцьовував незграбно?
Комусь подобались твої роботи,
і він був щирим у своїх словах.
"Ти говорив дурниці
в першу ніч?
В наступний вечір?"
Але вони пообіцяли знову:
"Після обіду завтра.")
III
Вже третій день настав -
ні слова від обох;
Ні слова, ні від неї, ні від нього,
лише записка від когось інакшого:
"Мій любий Паунде, я лишаю Англію."
