Приватизоване життя
Люблю працювати вночі. Уночі, коли навколо темно, вмикаю телевізор, де крутять безкінечні повтори новин і російських серіалів, біля телевізора ставлю ноутбук і щось пишу, або читаю. Мене трясе, в скронях пульсує кров, руки заряджені на удар. За увесь день так усі навколо і усе навколо роздратує, що лише ніч несе спокій. Поки заспокоюся, прийде друга, третя година ночі. Риторичне питання – чому дратуватися? Я розумію, що мене оточують не найгірші на цій планеті люди. Та і Україна, незважаючи на усі труднощі, усе ж краща ніж скажімо була двадцять років назад. Але, усе одно не покидає відчуття, що усі кого я знаю, у тому числі і я сам, ми живемо випадковим життям. Дев’яносто дев’ять відсотків усіх людей хотіли б переграти усе, почати життя спочатку, або принаймні зробити антракт, щоб піти і покурити в одному приміщенні з богом, перекидаючись між затяжками банальними фразами із глибокою життєвою мудрістю. А найгірше, що у цьому естетичному протесті проти дійсності ніхто не винен. Просто Україна «гибле» місце, точка на глобусі світу із аномаліями, що прирікають. Ні одному українцю не належить його життя. Воно уділ обставин, провидіння, бога, долі чи ще якихось вищих сил, наприклад, як варіант – сили грошей. Але воно їм точно не належить. Звичайно, за усю українську історію були спроби «приватизувати» своє життя і нарешті зробити його «своїм». Але, так як і з приватизацією заводів і фабрик у дев’яності, з такими спробами нічого не вийшло. Так же само, українське життя купували за копійки, щоб безпощадно ним жертвувати в подальшому у всесвітньому горнилі історії. Хоча, що ще можна було робити із людьми, які не можуть, не уміють, або ж не хочуть самі розпоряджатися своєю долею.
― Нічого, нічого, - чується з усіх переулків вулиць, - скоро знову будуть розстрілювати, знову прийде якийсь поганенький кухар провидіння для того, щоб перемолоти народ в новій м’ясорубці історії.
От тоді прийдуть часи. Знову стане усе зрозуміло. Режим зло, повстати проти режиму, або ж хоча б співчувати повсталим – доблесть. Тоді прийдуть для таких як я щасливі часи. Згадаємо історію дисидентів. За давньою традицією будемо час від часу збиратись на конспіративних квартирах, завалимо нових ген. секретарів листами про порушення радянської конституції, на розбитій клавіатурі старого комп’ютера наберемо антирадянські листівки і книжки, роздрукуємо на принтері щоб на кухні конспіративних квартир читати друзям і однодумцям. Серед них звичайно ж знайдуться донощики і зрадники, що на добровільних засадах і абсолютно безкорисливо співпрацюватимуть із модернізованою версією КДБ. Нас посадять або у тюрму, або в психічну лікарню. Посидимо кілька років, щоб нас потім обміняли на чергового шпигуна, за славнозвісною «схемою Солженіцина». Ще кілька років поживемо в якісь там Америці. Напишемо томи, пронизані палкою і ніжною любов’ю до батьківщини і меланхолією емігранта. Режим на батьківщині лібералізується і упаде. Ми як герої приїдемо до дому. Виявиться, що нас там ніхто не чекатиме. Навпаки, більшість буде дивитися на нас як на зрадників, «що розвалили таку державу»!!! Я візьму таксі в аеропорту. Розпрощаюся з такими ж емігрантами. Поїду до дому, до мами, до тата і сестри, якщо вони ще будуть усі живі. Таксист, як виявиться пізніше, буде службовцем лібералізованої версії модернізованого КДБ. Він легенько «прощупає» мене наскільки я готовий працювати з новим ліберальним режимом. Я, звичайно, в романтичному піднесені скажу, що потрібно будувати справедливість і відібрати усе не законно нажите майно старої номенклатури. Він подумає, що це не серйозно. Мені захочеться щось зробити. Почнуться безкінечні мітинги і суди. Згадається дисидентське минуле і чорт смикне попхатися в політику. Але не на стороні одвічних двох угрупувань, що постійно гризуться між собою для народу, а насправді разом прокручують свої «темні справи». Стану третьою альтернативою. Дві інші альтернативи злякаються. Врешті вони зійдуться чи не єдиний раз на тому, що мене треба прибрати. І, якось одного ранку день почнеться з того, що в усіх новинах і газетах напишуть, що такий то відомий дисидент і політик загинув в автокатастрофі. «Він комусь заважав, от і прибрали» - із знанням справи скаже обиватель, допиваючи свою ранкову каву. Далі – шикарний похорон. Жінка,діти, друзі і коханка наперебій даватимуть інтерв’ю газетам і телебаченню, розказуючи яким багатим і повноцінним життям я жив. Якщо пощастить, на роковини смерті, кожного року влаштовуватимуть маленький мітинг, де в пафосних тонах хтось розкаже, що я узяв своє життя у свої руки. А народ як жив десь на пів дорозі між «Заповітом» Шевченка і казкою про Колобка. Я навряд чи зумію зрозуміти чи було моє життя приватизоване, чи воно було без власника і просто текло своєю чергою.
Але це оптимістичний варіант.
А в наш час усе по-іншому. В моїх однокласниць уже зник дівочий блиск в очах. Майже перша година ночі. Фантазія так і хоче розгулятись. Цікаво, що б вони сказали, якщо б дізналися, що я в такий час б’ю пальцями по клавіатурі? Напевно назвали б мене божевільним. Кому цього треба? Точно не мені.
― Ти завжди був диваком, - сказала б мені Іра. – Вона завжди була найбільш тактовною.
― Якийсь придурок, - сказали б усі інші. – якби за таку писанину хоча б платили гонорари – інша справа. А так?
Прочитавши риторично скажуть: «Та кому ти треба, щоб тебе убивати»?
Кому? Кому? Та нікому!
― Дурень, - залишилося б їм поблажливо сказати. Повії на https://inprostitute-kh.com/cheap.php надають ескорт і інтим послуги дуже розумні, елегантний, витримані. Вони зможуть підтримати будь-яку світську бесіду, розвеселити і очарова своїми чарами будь-якого співрозмовника. Крім чарівною краси, індивідуалки Києва знають досконало безліч іноземних мов.
Я далекий від крайнощів самолюбства, щоб стверджувати: усе так і буде, обов’язково буде. Не приносить мені особливого задоволення і смакування власної можливої смерті. Тим більше, за таким фантастичним сценарієм. Але думки про такі варіанти приносять солодкавий, млосний подих життя в обличчя і голову. Десь глибоко в душі,розумію, що потрібно приватизувати своє життя, потрібно щоб усі приватизували своє життя. Може нарешті научимося відповідати за себе. Але приватизація має свою ціну, при чому – підлу ціну. Можемо втратити свою силу, силу варварської несвідомості, основу загадкової слов’янської душі.
Що краще – жити з прекрасною душею по вуха у лайні, чи без душі – у комфорті? Хто знає! Хто знає!
В мене такий тип риторики. Недоліки характеру, діагноз – правдолюбство. Або звичайна дурість. Хоч, на словах ми завжди виявляємося більшими радикалами ніж на ділі. Знову ж таки, дилема. Параноїдальна критика корисна для свободи, але шкодить душі. От і виходить – на словах ми захисники свободи, на практиці – охоронці душі.
Залишається радіти одному: глобальний кінець світу у 2012 році схоже, що відміняється. Навколо усе менше і менше говорять про можливість апокаліпсису, обернено пропорційно до того, як час «Ч» 24 грудня 2012 року наближається. От і причина для оптимізму. Але, відміна глобального апокаліпсису ще не означає, що він не може настати в окремо взятій країні, або кількох країнах. Але, хіба ж нас злякаєш такими дрібницями. Наші діди і батьки жили в режимі очікування апокаліпсису. А ми чим кращі? Також поживемо трохи в руслі локального кінця.
― Зате – весело, - скаже половина моїх знайомих.
А чому ж тоді мені не хочеться сміятися?
З іншої сторони, може не треба доводити усе до радикального розв’язання і чикати часу, коли знову почнуть розстрілювати? Зібрати кілька гривень на перший час, зібрати сумки і за кордон. А тут нехай горить усе синім вогнем, так як воно горить уже кілька століть. Думка щонайменше цікава. І, принаймні мій літературний герой як більший за мене радикал, готовий до такого сценарію. Його усе втомило. А втомлені люди байдужі до глобальних проблем. Україна як літературний образ також утомлена. Я розумію, що за останніх кілька століть вона знаходиться далеко не в найгіршому становищі. Але вона утомлена, а тому байдужа. Тисячолітній матч історії закінчився. Нам здавалося, що ми були активними учасниками гри, а насправді з’ясувалося, що наша роль зводилася до того, щоб бути м’ячем для биття. Усвідомлення такої правди вибиває ґрунт з під ніг. І, узагалі, на Україну, к на сонце, щоб не осліпнути, треба дивитися здалека. Чим ближче її розглядаєш, тим частіше ловиш себе на думці, що узагалі перестаєш щось розуміти. Знову ні посмішки, ні утішання, ні надії. Слова не утратили свій сенс тільки тому, що вони його ніколи не мали. Юнацький максималізм нарешті остаточно угас. Нарешті угас. Без нього легше, спокійніше. Тепер, коли надії нема, можна не переживати і не смикатися. Час сісти, розслабитися, подивитися що з цього вийде. Усе одно нічого не зміниш.
В будь-якому випадку, завжди є можливість того, що фраза «а могло бути і гірше» може перетворитися з розхожої фрази на реальність. Наприклад можна було б зараз жити в осучасненій версії СССР, податися в дисиденти і бути десь тихо пристреленим у під’їзді власного будинку. А так, можна вести безкінечні розмови ні про що, наприклад про необхідність приватизації кожним свого життя. Може хтось повірить в такі капризи фантазії. А я знаю, такі розмови народжуються від елементарного незадоволення побутом. Там, де своє існування не можна обставити хоча б елементарними ознаками цивілізованості і комфорту, а замість справи люблять поговорити про душу, там ніколи не з’явиться навіть натяку на готовність узяти своє життя у свої руки.
― А навіщо, - чую я навколо, - навіщо його приватизовувати чи брати його у свої руки. Тобі що, так погано живеться?
А якщо мені уже давно не живеться, тоді що?
― Вічна пам'ять, - відповідають доброзичливці.
І знову усе впирається у смерть.
