– Каяфа – Прокуратору! – Відчинити!..
– Цить, собако! Стули вуста!
Ісус замовкає; обважніло витер
піт ігемон. (Клятий місяць Ав..!)*
– Кажуть, із тобою блудниця і митар
ходять усюди… Що ти їм казав?
– Ігемоне, поглянь, – он твій скарбничий –
хоч і злодій, та добрий се чоловік.
Його жінка милостить бідним звично,
поза неї спасен душею вовік.
Із волі Всевишнього ітимеш стерничим
падіння Ізраїлю, що обрав і прирік.
– Ти ж злидар. Чи равві? Чом судиш хоробро
ім’ям Саваофа, пророків… Овва!
Мо’ Цар ти, Юдеї?! Скажи, а Я – добрий?..
Ісус підвів очі, поволі дійшла,
подовжившись, тінь до колони, а обрій –
розпікся. – Це – твої, Ігемоне, слова.
Але той розмірковував вже про природу,
жахливу подагру і лагідний Рим,
де терми, дівчатка… Тут – інша погода:
клопіт з Каяфою, – бевзень старий!
Дарма, що священик і ветхобородий…
уперся… блаженного… Хоч Стікс перерий!
Каяфу трясло – все підслухав свідомо.
Вже синій од люті, – бо мав посланця
галілейського нині від Ірода. Той повідомив,
що кесар Ісуса простив і оця
новина є наказом для Синедріону…
– Каяфо, на тобі не видно лиця!..
– Цікаво, – подумав священик, – мармиза
ця римська глузує, чи страх переймав.
Намісник, втім, зважив усе. – Внести хмизу!
Тернового! Вінцем «назорею» корона така!
Якщо пред Аврама ти єсмь, – царство з низу,
тепер обійми краями хреста.
Хай народ розбирає, – Ісус, чи Варава,
у п’ятницю Пасхи… Раптово слова,
відкриті Ісусу зникають… Во славу
Всевишнього Ангел вже загортав
Книгу Всечасся печатями. Глави
ті старцю на Патмосі зріти пора…
Син Божий молився у вірі і плакав.
Та голос промовив: «До часу доби, –
що горе без віри, старому і змалку
між царствами Слово повідай. Іди!
Духом Господнім вростай, наче злаки
у Великодні твої хліби;
до виходу тлінних погостами,
як звір повилазить з печери,
Дванадцять твоїх апостолів
прийдуть на одну вечерю.
Марія з вином між тостами,
тихенько скрипіли двері…
2008
*Ав... – скорочення від слова „Авів” назва за Торою першого місяця біблейського року.
