Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2535
Творів: 45766
Рецензій: 89556

Наша кнопка

Код:



Рецензії

Люблю такі психологічно-філософські та аналітичні статті

(Рецензія на твір: «Загадка української душі, або про окремі риси українського характеру»., автор: Андрій Будкевич)

© Вікторія Т., 24-12-2016
Згідна з усім, що Ви написали. Колись із задоволенням читала Бердяєва, Юнга. Україні не вистачає своєї власної філософської школи. Ця риса українського національного характеру — схильність до меланхолійного споглядання — підкреслювалась багатьма. На цьому тлі спорадичні вибухи героїзму нічого не вирішують, тільки посилюють відчуття приреченості. Здобутки втрачаються, все відкочується на попередні позиції. Писати про все це треба, але покладати надії на заклики не варто. У мене особисто надія тільки на молодь.
Колись роздумувала над тією ж проблемою з "фрейдистської" точки зору (http://maysterni.com/publication.php?id=120964). Юнг із Фрейдом були великими друзями, доки не пересварились.:)
Вдячна за статтю.
З повагою, Вікторія

Так, розмова затягнулася. На жаль, дискутувати прийшлося не з автором, але нам обом. Як і передбачалося, автор не має наміру дискутувати з кимось, для нього його тези - істини, які не підлягають ні критиці, ні обговоренню. Власне, з чого і почалася наша з Вами, пані Вікторіє, розмова. Шкода лишень, що слова про українців, які ніколи не страждали на мегаломанію, не сказав сам автор статті. Видко, не всіх українців Ваш вислів стосується, пані Вікторіє.

З теплом,
Віка

© анонім (78.45.47.—), 29-12-2016

Дякую, Віко. Щось наше обговорення затягнулось, але Ви мені задали питання... Як на мене, кожен народ має свою «особливу місію». Всі народи -- частини мозаїки, без яких неможлива цілісна картина. Український народ схильний забувати про це, готовий безслідно «розчинятися» у сусідніх народах і не бачити в цьому проблеми. Якщо ж немає відчуття своєї неповторності, то немає самоповаги, немає гордості за свою країну, немає бажання «закачати рукави, працювати, боротися з корупцією» (для чого? яка мотивація?).
Українці ніколи не страждали на мегаломанію, як деякі народи, в них є достатньо здорового глузду й самоіронії. Не думаю, що є серйозна небезпека їм повірити у свою «месіанську роль», тим більше, що все більше людей їздить за кордон, бачить, як живуть інші, і позбавляється зайвих ілюзій. Росіяни, навпаки, сприймають самі себе дуже серйозно.
Мені все ж здається, що акценти в статті розставлені вірно. Щодо того, чи можна на художній сайт подавати публіцистичні статті, то чому б організаторам сайту не висловитись? Мені здається, що тут великого гріха немає, але я не дуже знайома з правилами цього «монастиря».
З повагою, Вікторія

© Вікторія Т., 28-12-2016

Дякую, пані Вікторіє, за відповідь. Погоджуюся, що в дечому мої погляди з авторськими збігаються. Як я уже казала, що не написала статтю, але лише відгук. Коли би зосередилася на статті, то приступала б до неї більше виваженіше та детальніше, але не менше критичності. У відгуку я дозволила собі більше експресивності, це правда. Проте не виставляла би цю статтю на ГАКу - сайту для художньої літератури та її критики, а знайшла би для своїх аналізувань принагідніший сайт уже навіть з тих міркувань, що не дозволила б собі прийти у товариство, яке зібралося для показу та обговорення художньої літератури, та почала прокламувати йому свої ідеї. По-перше, це неввічливо, а по-друге, пан автор, як я зауважила має досить ресурсів у мережі, де може хизуватися своїми дослідженнями. Навіщо для цього йому ще й ГАК, не розумію. Як то кажуть самі росіяни: "В чужой монастирь со своим уставом не ходят". А про месіанізм. А що оце, фінальне речення у статті: "Твердо переконаний, що Україна ще здивує світ, оскільки має ОСОБЛИВУ МІСІЮ – через піднесення власної духовності, нести у Всесвіт духовне відродження."? Як би Ви це назвали, пані Вікторіє? До речі, саме у своїй особливій місії переконана також і Росія - наслідки її, на жаль, вже бачимо і відчуваємо. Не дай Бог якомусь народові чи релігії перейнятися ідеями месіанізму, тоді катастрофі не минувати. Як на мене, Україна може здивувати світ тим, що буде вперто й наполегливо працювати, аби викорінила всепроступну корупцію та так зване "кумівство", аби навчилася дивитися на себе перш за все тверезими очима без засліпленості мегаломанськими ідеями. Як колись звернувся Черчіль до свого народу у скрутному для Британії часі: "Я не можу запропонувати вам нічого, окрім крові, важкої праці, поту і сліз" (I have nothing to offer but blood, toil, tears, and sweat.). Ось так якось, на мою думку, би мали сказати самі собі і українці - правдиво і без жодної спокуси до месіанізму, після чого "закачати рукави" та працювати. Може, ще би був шанс видряпатися з того "постсовєтського" маразму.

З теплом,
Віка

© анонім (78.45.47.—), 27-12-2016

Ви, Віко, цілком би могли співпрацювати з автором статті. Ви вказуєте на проблеми українського менталітету, автор аналізує їх, знаходить їхні психологічні причини. Я не бачу тут розбіжностей. Коли автор порівнює щось (скажімо, роль жінки в суспільстві), то він, очевидно, порівнює це із Росією (можливо, йому треба було це зазначити), а не з іншими європейськими країнами, тому що на сьогодні мета українців – вийти з-під багатовікового негативного впливу менталітету східного сусіда (за автором – «євразійською матрицею світосприйняття). До речі, про вищу роль жінки в українському суспільстві порівняно з російським я вперше колись почула саме від росіян (сама над цим до цього не задумувалась).
Я не зауважила "месіанських" мотивів у статті. Як на мене, автор віддає належне тому позитивному, що є в українському характері, і показує, як ці самі риси можуть обернутись недоліком у досягненні (і утриманні) державної незалежності.
Хіба отой «стиль прихованості», «байдужість до загальнодержавних інтересів» не є тим знаменитим принципом «моя хата скраю», який віками так дорого обходився українцям?
Ви говорите про «засліпленість» українців, «звичках підлаштовуватися "під пана" у той час, як автор пише про «колективні гріхи», в тому числі ... надмірну приземленість і матеріалізм, а також участь у побудові чужої імперії». Хіба це не одне й те саме? А ось це: автор закликає «позбутися рецидивів рабської психології, « хохлацької розляпаності і сахаринності», Ви ж пишете: «Давайте ... почнемо справді працювати над собою і подоланням власних, вічно повторюваних помилок».
В чому протиріччя? Принципової різниці між вашими позиціями немає, просто Ви більше зосереджені на критиці, автор – на аналізі.
З повагою, Вікторія

© Вікторія Т., 27-12-2016

Шановна пані Вікторіє, а Вам, часом, не спадало на думку, що українці самі себе часто вихвалалють та потім дивуються, а чому ж це інші народи (про російський зараз помовчу) не надто поділяють з ними їхню думку? У статті автора я побачила мало критичності, зате дуже багато так званого "месіанства" та високопарності. Від тієї пафосності аж інколи нудить, справді. А згадка за українське жіноцтво - то це взагалі пас. Ніби автор не бачить, що довкруж українського активного жіноцтва існувало та існує ще й інше активне жіноцтво - польське, чеське, німецьке, франзузьке, британське та інше, яке належить до родини європейсько-атлантичної цивілізації. Правильніше було б сказати, що менталітет української жінки, на відміну від російської чи азійської, гладко вливається у річище менталітету загально-християнського чи то європейського, не надто від нього відрізняючися. А тут, у цій статті - лише воздвигується суто українське як якийсь екстра феномен. Знаєте, я інколи зі закордону бачу, якою зачасту смішною стає на тлі інших народів ота наша залюбленість у "биття в груди" та самовозвеличення. Як на мене, трішки скромності у власних народних похвалах та помпезності, змішаною зі звалюванням вини на когось іншого (тут тобі татари, потім поляки, потім Московія і т.д.) би нам не завадила, може, тоді би наші справи здвинулися у кращий бік. Нам не восхваляти себе самих та звинувачувати інших у своїх власних бідах потрібно, а вчитися кращого в інших народів, якщо самі цього не вміємо. Як каже приказка: "кожен народ має таку владу, на яку заслуговує". Бачите, ми вже "відроджуємося" більше, ніж 25 років, та чомусь і надалі не можемо "відродитися". В чім тоді причина? Може, все таки, у нашій засліпленості? У нашому невмінні навести лад у своїй же хаті? У наших звичках підлаштовуватися "під пана" і заодно вірити у нашу провідну роль серед інших народів? Давайте краще закинемо цей український месіанізм та вічне скарження на долю, натомість почнемо справді працювати над собою і подоланням власних, вічно повторюваних помилок - може, тоді толку буде більше. Вибачаюся, якщо написала в загальних рисах та експоромтом - не працюю над детальною аналітично-науковою статтєю, а просто пишу відповідь на відгук.
З теплом,
Віка

© анонім (78.45.47.—), 26-12-2016

Шановна Віко! Я зміст цієї статті сприйняла інакше, ніж Ви. Як на мене, автор робить корисну справу. Він пробує розширити рамки наших уявлень про самих себе. Ті "стереотипні" риси українського національного характеру, про які він пише, загалом цілком позитивні ("витончений естетизм" і т. ін.) і ними можна пишатися, але оскільки "наші недоліки є продовженням наших чеснот", то й вони (ці хороші риси) в певних умовах можуть обернутись своєю шкідливою стороною. Скажімо, розвинена емоційність може витісняти «раціо-вольову частину психіки». Я сама думала про це (і вірш колись написала). Прикро, коли в коментарях росіян в Інтернеті читаєш, що в українців «самі емоції». Саме на це автор хоче звернути увагу. Треба розуміти самих себе, свої сильні й слабкі сторони, тоді легше виробити правильну тактику. Щодо українського жіноцтва, то я не бачу, щоб автор робив материнство передумовою жіночої повноцінності. Врешті-решт із чотирьох жінок, які він навів як приклад, троє дітей не мали. Він більше говорить про активність українського жіноцтва у громадському житті.
Коли матиму час, я, можливо, більше ознайомлюсь із творами цього автора і побачу, чи він не занадто повторюється.
З повагою, Вікторія

© Вікторія Т., 26-12-2016

Дякую, пані Вікторіє, за Ваш відгук. Я не хотіла, щоб Ви ображалися на автора чи ще щось тому подібне. Просто хотіла звернути Вашу увагу на те, що цей автор переплутав суто літературний сайт з журналістським чи якимсь іншим публіцистичним. Зрештою, вистачить у Гуглі написати його імя і висипеться ціла плеяда сайтів, де лише цей автор не публікується, також і на Поетичних майстернях є його статтіа (на цей сайт Ви давали посилання, пані Вікторіє). Схоже, що пан брендолог є повсюдно, наче спам. Вибачте мені вже за мою уїдливість, але це суто моя думка, не зважайте. Ну, і додам, коли б хоча у цій статті цей автор написав щось нове, справді зробив якесь цікаве, нове відкриття, а не пережовував вже до оскоми набиті "міфологеми", насправді стереотипи та кліше, про традиційне уявлення українця як "хлібороба-сіяча" з голубиною, ледь не янгольською душею та про українську жінку - жінку-мати аліяс Берегиню, Велику Матір, великостраждальницю, мученицю і т.д. і т.п. Питаюся - скільки ще? Скільки ще нас кормитимуть тією шароварщиною? І ще таке: зі статті випливає, буцімто одна-єдина позитивна властивість і цінність жінки полягає лише в тім, що вона є здатна бути матір´ю, буцімто жінка вже сама по собі своїм існуванням деградована на щось нижче, і поки вона не народжує, як їй велить суспільство та її біологія, то й не заслуговує на повагу, так?

ПС: досвіду спілкування з цим автором жодного не маю, зате деякий досвід "неспілкування", точніше - ігнорації.

З теплом,
Віка

© анонім (78.45.47.—), 25-12-2016

Дякую, Віко, за трохи несподівану відповідь на мій коментар і, як я розумію, за попередження. Я знаю, що спілкування в Інтеренті має багато «підводних каменів» і часто розчаровує. У Вас, мабуть, більший досвід спілкування із цим автором, я його читаю вперше. Особисто для себе я виробила правило не ображатись, якщо немає відповіді на мій коментар. Ще два-три рази пробую, потім читаю мовчки (якщо цікаво). Це мене ніяк не принижує. З другого боку, якщо зустрінеш щось «співзвучне» тобі і ніяк не відреагуєш, часто потім жалієш, але вже пізно і відшукати не завжди можливо. Відповість автор чи ні – це його справа. Я не знаю усіх його обставин. Щодо самого твору, то мені він видався вартим уваги. Зауваження, що він на цьому сайті недоречний, вже висловлював і попередній коментатор, так що, можливо, якась правда у цьому є. З другого боку, де ті сайти, на яких можна було би публікувати такого роду статті? Це не є чиста політика, чи психологія, чи філософія. Я би сама хотіла ознайомитись із таким сайтом, якщо такий існує.
З повагою, Вікторія

© Вікторія Т., 24-12-2016

Шановна пані Вікторіє, перш за все прошу вибачення, що втручаюся у "дискусію" (пишу те слово в "лапках", бо, як видно, жодної дискусії з автором цього есе не буде, як і не було ніколи). Так от, пані Вікторіє, боюся, що Ви стараєтеся поділитися думками з автором даремно: шановний "брендолог", як я уже писала вище, з висоти власного брендологічного польоту Вам не відповість. Бо, як сам пафосно пише, що "Ми всі разом, і кожен зокрема, повинні змінюватися, працювати над собою" - мабуть, автор мав на увазі, що це має стосуватися усіх, окрім нього єдиного, бо вже "попрацював і досягнув вершин самопізнання", а тому відповідати так званому плебсу на якомусь там літературному ГАКу вважає за щось нижче і недостойне його "брендологічних" польотів. Було б дуже великою і приємною несподіванкою, коли би шановний автор "опустився зі своїх захмарних вершин" і почав з нами, ГАКівцями, нормально, як і всі виховані люди, спілкуватися, дискутувати чи хоча би відповідати на рецензії. Та побоююся, що такого дива не станеться. Бо пан "брендолог" має вищу ціль - повчати і виховувати нас, як на його думку, засліплений і дурний плебс. А щодо статті за себе скажу: бла-бла-бла - себто багато високопарних слів, де такі компілятивні (себто збірні з усіх усюд) "відкриття" можна напіткати чи не в кожному підручнику для старшокласників звичайної середньоосвітньої школи. Тим більше, що це есе не має нічого спільного з художньою літературою і є поза призначенням нашого літсайту.

З теплом і повагою,
Віка

© Viktoria Jichova, 24-12-2016

  Додати свій відгук!
 
CAPTCHA:
(антиспам, введіть три ЧОРНІ літери)
captcha image
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.85530686378479 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Ірен Роздобудько «Прилетіла ластівочка»
Ми знайомимося з 99-літнім чоловіком – містером Ніколасом Леонтовичем (Ніком Лео) – у домі для людей …
Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …