Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть



	ПОШУК

АВТОРУ:

	Ім’ я користувача

	Пароль



Бажаєте зареєструватися? Забули пароль?

Жанри

Гоголівський ФОРУМ

AlmaNAH

Наша статистика

Авторів:	2698
Творів:	51619
Рецензій:	96041

Наша кнопка

Код:

Рецензії

[ Без назви ]

(Рецензія на твір: Ладонька , автор: ВЛАДИСЛАВА)

Як на мене, в цьому сюжеті не вистачає одного останнього оберту. Ви, шановна Владиславо, змалювали конфлікт, але конфлікт не дійшов свого апогею, не вибухнув нічим, все стало добре (ніби добре, принаймні, до наступного разу, та хіба ж це добре - самотність старенької, яка майже прикута до антикварного крісла?). Лада зневажала мачуху, забувала про неї, мачуха чекала привітання, привітання таки надійшло, життя триває, все ОК.
Е, ні. Життя після певної точки не може тривати - обов'язково має трапитись щось, після чого життя вже не буде таким, яким було раніше. І оповідання нам повинно б розчахнути віконечко саме на цю мить, цю подію, коли всі силові лінії зійшлися в одній точці, коли маса конфлікту, взаємних образ, почуттів перевищила критичну і БАБАХ! - щось має відбутися. А віконечко цього разу відкрилося на плин подій - апогей лишився за межами. Загострення було - ледь-ледь встигла Влада привітати мачуху, але це - не апогей. Тобто ми подивилися пролог до історії, а самої історії - нам не показали. А сама історія була б тоді, коли б чергова отака смс-ка надійшла в телефон в мертвій, наприклад, руці, або відповів отой товариш, що торт приніс, і Ладонька хай би карталася, чи жива мачуха, хай би й читав картався принаймні деякий час, абощо. Щоб виникло відчуття не просто незручності (хіба так можна, так не робиться), а відчуття непоправності.
Що я маю на увазі - візьміть, наприклад, оповідання Паустовського "Телеграма" або його розширену коментовану версію в повісті "Золота роза". Ситуація аналогічна: дочка десь в Ленінграді, покинута мати самотіє в провінції, чекає на дочку, а дочка забула, не пише, не їде... Врешті-решт мати помирає, її ховають сторонні люди.
Перед смертю мати просить свого тимчасового пожильця вивести її в сад. Там, ледь не падаючи від слабкості, вона промовляє: "Не дай вам бог, родной мой, дожить до такой одинокой старости! Не дай вам бог!" Це, власне, мабуть, саме те, що відчувають самотні матері в такій ситуації. Це те, що ятрить їх душу. Самотність перед обличчям безпорадності та смерті. Тут вже не до привітань. А тут ще виставили мачуху манекеном для фотосесії "нашої великої щасливої родини"...
Далі жінка помирає, дочці дають телеграму, та вона приїхала вже після поховання.
Хеппі-енд, звісно, завжди можливий, особливо тоді, коли хід та зміст подій ми самі малюємо на папері, але... "В нашем реальном мире вероятность счастливого случая всегда была и остается намного меньше вероятности любого другого" (Стругацкие).
В даному випадку нещасливий фінал - або й щасливий, тільки через якесь велике потрясіння - мав би більше потужне звучання. Справа ж не в тому, "як-воно-було-насправді", а в тому, "як-би-воно-могло-бути-так-щоб-читача-пройняло". Тим більш, що Ви так вільно володієте літературною українською мовою - Вам і карти в руки, шановна Владиславо, саме - Вам.
З повагою, Максим

Додати свій відгук!

Згенеровано за 0.026633024215698 сек.

Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design

Що почитати