Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть



	ПОШУК

АВТОРУ:

	Ім’ я користувача

	Пароль



Бажаєте зареєструватися? Забули пароль?

Жанри

Гоголівський ФОРУМ

AlmaNAH

Наша статистика

Авторів:	2698
Творів:	51586
Рецензій:	96021

Наша кнопка

Код:

Рецензії

Вади ювелірної майстерні (до твору Сергія Татчина “Золото”)

(Рецензія на твір: Золото, автор: Татчин )

“А кухар придумав вечерю: трохи дорожнього пилу, трохи болотної твані – солдат не помре голодним.” (з пісні).

Сергія Татчина серед “гаківських” поетів вважають фаворитом. Тож є всі підстави не робити для цього митця поблажок, а поставитися до творчості Сергія із усією суворістю. І аргументи на кшталт: “от усім подобається, а ви тут...” або ж “не подобається – не читайте” звучать принаймні несерйозно. Тож вважатимемо за доцільне не обмежитися короткою і, як слушно зауважив сам Сергій, не надто докладною рецензією “Не все золото, що блищить”, а зробити “розбір польотів” музи Татчина, який претендуватиме на ґрунтовність. Тим більше, до цього спонукають надзвичайно схвальні відгуки про твір рецензентів. Отож, вірш “Золото” – частина триптиху (Сергій Татчин, за його словами, полюбляє великі форми). Наведемо початок:

Ранній вечір запалив золото,
Моя кохана, у твоєму склі.
А я знемагаю від смертного холоду,
Холоду без тебе – на всій землі...

Посідали будинки на березі вулиці,
Звісили ноги, похилили голови,
Один до одного від холоду туляться,
Дивляться в калюжі на небесне олово.
Котиться крізь вакуум колобок планети.
Розгоряються Блокові ліхтарі.
Павуки-поети плетуть тенета.
Зупиняється серце.
Стає Гольфстрім...

Що тобі ввижається, не моя кохана,
Коли оте золото, як мед, тече.
Якими словами виліковуєш рани,
І якими винами запиваєш щем?

Перед читачем постає дуже вдало і образно змальована картина вечора, який запалює “золото у твоєму склі”. Ліричний герой згадує свою кохану, без якої “знемагає від смертного холоду”. Його цікавить, чим дає собі раду зі “щемом” та “ранами” ця жінка. Фрагмент має наскрізну поетичну образність, якою поет віртуозно маніпулює. На останній строфі, прикритій ніжною павутинкою смутку, можна було б зупинитися. Але автор продовжує плин вірша у цілковито новій площині. Його волею ліричний герой швидко наближається до героїні та сміливо рекомендує “засоби для подолання щему”:

Я рекомендую вина з Порто.
Тобто портвейни.
А можна й – з Криму.
Хай вони течуть через всю аорту
І наповнюють вени, з словами в риму...

Поет свідомо чи ні, але відчуває дисонанс у цих рядках, тож відділяє їх від попередніх строф “сходинкою” – зміною ритму. Текст негайно відповідає на спробу скерувати його в чужорідне русло: по-перше, рима втрачає свою елегантність: “Криму - риму”, “Порто - аорту”. Недоречним також є уточнення “тобто портвейни”: воно випадає із тіла вірша. В останній строфі, певне, також бракує прийменника “зі” замість “з”: “І наповнюють вени зі словами в риму”. Отож, тут маємо дрібну мовну неточність. Але такі неточності зустрічатиметься у вірші й надалі та неминуче псуватимуть читацьке враження. “Я не дуже полюбляю повертатися до творів”, – каже Сергій Татчин. Проте повертатися таки варто: поетові, якщо він претендує на щось більше, ніж “перспективний”, слід виявляти ювелірну мовну скрупульозність.

Надалі твір починає поступово втрачати художню образність. Стиль стає відмінним від початкового, плинного. Автор знову вдається до пояснень та неоригінальних декларацій:

А я навчився ні за чим не жаліти,
Тобто радіти – коли один!
Дивитись назад, вздовж власного сліду,
І хотіти ще раз по нім пройти!

З розхристаних строф стає неможливо утворити цілісне враження:

Цим слідом приходили торговці хмарами,
Приводили замурзаних шахтарів,
І хтиво топтались
Під вікнами парами –
ЗапитатиСЯ: як там – без них – Вгорі.
А вгорі – безрадісно...
Космонавти
Безпричасно дивляться з-під руки,
Як пливуть олігархи ріками нафти
І бредуть з балонами газовики...

“Хтиво топтались” – чи можна уявити таке “топтання”? Тим більше, що погляди торговців та шахтарів, як можна здогадатися, скеровані догори: до неба, вікон... Думка поета в цій строфі нагадує уривок “дитячої енциклопедії”: “А що там угорі? – Космонавти... А що вони бачать унизу?..” Шахтарів, що “хтиво топчуться”, та понурих олігархів-газовиків?.. Що це: зблиск соціальної тематики у розмові з коханою чи просто “виліт” автора з образної основи вірша в інший вірш?..

“Хіба ж я не бачу, що з цього вірша можна зробити кілька”, – каже Сергій Татчин. То чого ж, авторе, ви цього не зробили?.. І чи виправдовує потяг до великої форми вставляння до вірша будь-чого, що трапилося у широкому поетовому кругозорі?..

А вночі приходили по податки:
Сварились за золото, побили скло.
А в тебе того золота – як в солдатки,
Самої нещасливої
На село.
Ех!..
Отакі-то уроки, давно кохана...
Задавали кохатися вчителі.
За домашнє завдання обом – догана,
А причетним – з батьками!
За сонце в склі...

“Сама нещаслива” – це до розділу дрібних хиб. Але як бути із перевантаженням образами та різкими стрибками сюжету?.. Крім шахтарів, продавців хмар, нафтових олігархів, газовиків та космонавтів на “квадратному сантиметрі” розмови з коханою фігурують також податківці. Просто Матриця у віршах! Читач іще не встигає отямитися від переживання про візит хамовитих збирачів податків та пожаліти ліричну героїню через “брак золота”, як автор вже поспішає навалити на нього проблему невиконання обидвома героями “домашнього завдання із кохання”. Образність, безперечно, винахідлива та вдала. Проте лише в кінці строфи поет “виловлює за вуха” риму. Можливо, саме це спричиняє короткотривале, але важливе непорозуміння. У перші миті важко втямити, кому слід прийти з батьками: причетним до розбивання “сонця в склі” та вимагання податків чи винним у невиконанні “домашнього завдання”?

Батько намотає паска на руку
І зітхне:
„Червонію за тебе, синку...
Віддати б тебе янголам на поруки,
Може і навчили б вибирати жінку...”

Отож, до й так чималого “професійного списку” “Золота” додаються ще й ефірні істоти – янголи. Їх місія у “Золоті” багатовимірна: у наведеному фрагменті вони можуть навчити “вибирати жінку”, далі – переписують закоханих до “товстих книг” (краще – грубих), дають нещасним “по кислій сливі”, а ще згодом – виступають в ролі абітурієнтів, які “розлітаються в пед та в мед”.

Видається, що чим далі, тим відчутно важче авторові добирати риму. Тож поет, на шкоду сенсу, просто вставляє “потрібні” слова або й рядки:

Літаки одиноким махають крилами,
Плющать космонавти об скло носи,
РОЗСТИЛАЮТЬ КИЛИМИ, ПИШУТЬ ВИЛАМИ:
Відчиняйте янголи – Азм єси!

Далі всі висловлені вище зауваження можна лише повторювати. У наступній строфі авторські “повідомлення” змінюються майже з телеграфною швидкістю: одне на два рядки. Нічого поганого начебто в цьому немає. Але така побудова нагадує “вічну пісню”, де кожен наступний фрагмент можна починати за принципом: “а тут – оце, а там – оте, а вони – таке...”
Більш-менш вправний ремісник від поезії міг би тягнути подібну “гуму” ще довгенько:

А янголам що – прилетять , щасливі,
Перепишуть закоханих до товстих книг,
І дадуть всім нещасним по кислій сливі,
Щоб ті не просились одні до них.
Та залишать на згадку одну пір’їну –
Лоскотати спогади про совок,
Де впадеш на спину у сніг-перину
І у небо дивишся, як в ставок.
А в ставкові – Господи! – тоне небо!
І пухнасте латаття пливе на схід,
Де зі сходу спогади не про тебе
Не сюди шикуються
Не в похід...

Літаки одиноким...
Одиноким – хмари!
А зненацька закоханим – небо й сни!
А за що – не питайте мене – задаром!
Щоб не сталось на небі з-за них війни.
Бо коли війна – тоді не до золота.
Хто б його, вечірнє, на всіх ділив
Й розсилав у відділи смертного холоду,
А із них – в підвідділи кислих слив...

І нарешті – апофеоз, до якого може довести творче виснаження невиправдано довгою формою, не підкріпленою правдивим художнім переживанням:

Бездоганно у Господа в канцелярії:
Розливається золото, гусне мед.
В ночі – брови чорнії, очі карії.
Розлітаються янголи в пед та в мед.

Який зв’язок має канцелярія Господа із ніччю, в якій “брови чорнії, очі карії” – збагнути годі.
А янголи, що поспішно “розлітаються в пед та в мед” узагалі, крім великого знаку запитання, не викликають жодних художніх асоціацій. Чи вони потрібні були лишень для того, аби якось вкотре заримувати слово “мед”?..

З того боку місяця чути гамір.
Розпочала торговище біржа снів.
Ніч зажала місто поміж ногами
І стоїть-хитається у вікні...

Вона, ніч, мабуть виконує “домашнє завдання”... Але подальший фрагмент показує, що поетові таки вдається виборсатися із творчої кризи:

Задивися на небо, колись кохана,
Чи достатньо на ньому дрібних зірок –
Рахувати безпомічно,
Щоб на ранок
Опинитися далі від них на крок.
Чи тремтиться тобі від мого холоду,
А від меду-золота чи терпне смак,
І чи досить в очах чоловічого голоду,
Окрім зіреняток – дрібних, як мак...

Тут вгадуються інтонації перших строф.

А я б з того золота десять перснів
На десять пальців собі відлив,
Щоб пальці світилися, як безсмертні,
І не торкалися більше слив.
Й ховав би руки від всіх за спину,
Під власного серця шалений стук,
Й вправляв би коштовні жіночі кпини
У голови перснів – по кілька штук...

Але в останній строфі автор знов борсається у бурхливих хвилях рим. Зрозуміти, чого хоче “щерблений місяць”, так і не вдається:

Котилися днини, минали б ночі,
Абстрактне Добро незлюбило б Зло
За щерблений місяць, що також хоче,
(за те що світив) в домовину-скло.

Однак завершення радує:

І тільки б над містом підбили зірку,
І хвиля від вибуху смертю йшла,
То я б не тікав, а знімав би мірку –
На око – для тебе –
Із твого
Скла. ..

У підсумку можна сказати, що гонитва за великою формою зле пожартувала з автором. У “Золоті” художні та вартісні строфи співіснують із цілковито аморфними та малохудожніми. Поет, безперечно, має потенціал, але йому слід періодично вертатися до власних творів задля редагування мовних хиб, а також навчитися вирізняти у творчості правдиві та штучні цілі.

З повагою, Рудий Сестричка, монтер.

Додати свій відгук!

Згенеровано за 0.042748928070068 сек.

Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design

Що почитати