Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть



	ПОШУК

АВТОРУ:

	Ім’ я користувача

	Пароль



Бажаєте зареєструватися? Забули пароль?

Жанри

Гоголівський ФОРУМ

AlmaNAH

Наша статистика

Авторів:	2698
Творів:	51558
Рецензій:	96010

Наша кнопка

Код:

Рецензії

Підміна магії здобутками технології

(Рецензія на твір: , автор: )

Досить стандартна ситуація, коли таємниця магії для автора стає незрозумілою, розум, налаштований на наукове, раціоналістичне і навіть атеїстичне сприйняття світу, відкидає диво, знаходячи вихід для розв’язання ситуації через "дива" техніки, наділяючи здобутки технології майже містичною владою.
Це можна побачити і в оповіданні "Ера електрики". Назва говорить сама за себе: тут піде мова про нову еру, але еру особливу, де головною стає "електрика". Й так і є – ця ера - то початок минулого століття.
Героїв троє: юний художник, пан Кренц, та дівчина юного художника - Ольга.
Головний герой, звісно, наймогутніший з усіх трьох, бо як інакше – нова ера прийшла! – це пан Кренц. Між ним і юним художником пролягає конфлікт, але конфліктна лінія дуже слабенька. Ольга же взагалі особливої ролі у тексті не грає (припускаю навіть, що текст був створений чоловіком, зважаючи на побудову), вона така собі "улюблена шафка" в обстановці оповідання, потрібна художнику і зовсім непотрібна пану Кренцу.
Інтрига також звичайна: один герой відбирає у іншого тіло, успішний повертає собі молодість в іншій подобі, ошуканий помирає замість нього. Стандартний хід для фантастичного оповідання. Для урізноманітнення "купівля душі", пардон "тіла", причому не купівля, а обман, відбувається завдяки електричній машині, яка, по суті, втілює у собі магічне закляття (оце вже науковий світогляд над текстом познущався). Хоча цей "винахід" автора теж не є оригінальним. Враховуючи нинішню ситуацію в літературі, подібне розгортання подій більш властиве тексту, ніж класичне містичне, і вже не є несподіваним (я здогадалася десь через хвилину читання).
Психологія героїв також слабенька і передбачувана. Точніше сказати, я взагалі не бачу героїв, хоча це, можливо, і не потрібно, наскільки я розумію, розкриття внутрішнього світу герої автор на меті не ставив.
Оповідання настільки стандартне, що передбачаються навіть окремі фрази. Наприклад:
"Якщо я прокинувся сьогодні вранці, я ще не вмер. Сумна логіка мого життя. Все має початок і має кінець. Я дуже старий. Я дуже старий і дуже багатий. Та всі мільйони, надійно заховані в банках Відня, Праги та Цюріха, не врятують мене від смерті. У молоді роки я був алхіміком і кращу пору життя присвятив пошукові Філософського каменя. Це було дуже давно. Ви нічого не чули при мене? Так, це не дивно. Алхіміки справжні ніколи не хизуються своїми досягненнями, на відміну від пройд і шарлатанів, таких, як Орфіреус, де Руджеріо, Каліостро. Алхіміки справжні живуть тихо та непомітно десь у глушині, як я". І так далі, цей шматок взагалі просто очікуваний. Подібне зневажливе ставлення до "шарлатанів" нагадало мені майже обов’язкову згадку про Фрейда, коли герой автора хворіє на дивну психічну хворобу.
І це: "Я висловив припущення, що з винаходом фотографії живопису був оголошений вирок. – Думаю, ви маєте рацію, – погодився він. – Хоча колір... Але впевнений, що винайдуть і кольорову фотографію. Тоді кожен фотограф зробить такий самий портрет куди швидше, ніж я зараз". Звичайнісіньке торжество розуму над мистецтвом. Як вам не соромно, автор, Ви ж теж митець.
"– Ні! Ні, просто живопис має стати іншим. Відімре те, що й так давно мертве. Фотограф копіює лише зовнішню форму, не більше... А ось те, як відобразити політ мрії, або мить щастя, або... Пробачте, я відволікся..." Зіпсували останнім реченням весь ефект від думки, але це може бути і запрограмоване, бо таким чином знижується образ героя і його вже не будеш сприймати, як живу істоту, якби в цьому фрагменті була емоція, зниження б не було.
Ще одна цікава підміна, скоріш за все несвідома, хлопець поводить себе, як чарівник, він не просто розуміється на живописі, він насправді розуміється на магії, але ж ми вже знаємо, що чарівником (алхіміком) є старий. Тобто їхня розмова має (мала б, якби не підміна) особливе значення - як розмова двох чарівників із різним світобаченням або навернення молодого у світобачення старшого. Але ні, читач цього не побачить, буде банальна "розводка". Хоча хлопця не шкода, для мене він так і не ожив, тому і не помер по-справжньому.
Ще зауваження: "Безперечно, мистецтво було єдиною темою, говорячи про яку цей молодик перетворювався невпізнанно, він давав вихід емоціям, ходив по кімнаті, махав руками, мало не кричав..." Розказувати про емоції вже після того, як розмова відбувалася, немає сенсу, ці слова порожні.
"– Нібито ви зв’язані з нечистою силою, знаєтеся на чаклунстві, на чорній магії..." Як я злякалася! Насправді, у чарівника так про магію не питають, це типовий погляд на чари з точки зору наукового світогляду.
"– Уявить собі я також чув про це! І ви – освічена людина – повірили? Повірили казкам неписьменних пастухів? Тоді ви вельми розчаровуєте мене, юначе... Нечиста сила, духи, чаклуни..." Банально до огиди, я вже стомилася рахувати, скільки чула подібні фрази від "розумних" героїв "розумних" авторів, що зверхньо споглядають за "неписьменними пастухами".
Банальності тривають: "– Але ж, як відомо, причиною диму завжди є вогонь." Ні, не відомо, 253 раз чую ці порівняння.
І скажіть, що є слово "глупота"?
А вал банальностей все зростає: "Молодий чоловіче, хочете визнавати ви це чи ні – почалося двадцяте століття. Ви щойно самі говорили про початок нової ери. Ми живемо в Європі, хоч і на околиці її, ми цивілізовані люди..." Плюс прояв комплексу меншовартості.
І осі, головна думка твору: "Електрика – ось магія наших днів." Сумніваюся, що вона є оригінальною, до того ж ця думка, що відсилає нас до прогресу, є застарілою. У двадцятих роках ще можна було захоплюватись такими речами, але не тепер, коли наука у багатьох сферах вичерпала себе. Ви не сучасний автор?
Змагання героїв у банальності. Хід пана Кренца: "– Я багато працював і ощадив кожен шеляг." Відповідь художника: "– Розкажете це іншому." І спільна банальність: "Він розповів свою історію. Це дуже банальна історія. Настільки банальна, що не хочу переповідати її, за своє життя я вислухав подібних розповідей дуже багато. Кохання, бідність, палке бажання служити мистецтву..." Автор, а Ви не подумали, що жива історія цього героя могла офарбити Ваш твір яскравими фарбами?
На цьому місці я відчула сильну нудьгу, але вирішила дочитати, сподіваючись, що неправильно розгадала закінчення, і ще тому, що Ваш твір потрапив мені на око першим на ГАКу.
Ще Ви пишете : "– Себе принести в жертву мистецтву я можу без вагань! – запанів він. – Себе, але не її..." Банально, але зрозуміло. Але одразу пояснюєте: "Він не зміг відмовитися ані від мистецтва, ані від юної красуні." Нащо Ви пояснюєте? Читач не тупий, зрозумів ще за минулої фрази.
"– Ми не в театрі, молодий чоловіче. Поміркуйте добре, зважте усе. Це не подарунок, а ділова угода." Це один з не багатьох моментів, які мені вдалося побачити, але далі це бачення майже одразу зникло із закінченням сцени.
Ще один гарний момент: "Ми випили вина. Коли стрілка годинника наблизилась до півночі, ми зійшли в льох. Великим кованим ключем – тепер таких не роблять – я відімкнув двері. Це відбудеться сьогодні..." Але за ним майже зразу слідує підміна: "Увійшли в льох, що всередині виглядав типово: темний, сирий, весь у павутинні. Одне слово, готичний льох з готичного роману." Вся образна енергія, яка накопичилась до того, впала на нуль, більше вона не підніметься.
Коментувати кульмінаційну сцену, сповнену знущань над магією, я не буду. Розвиток усіх наступних подій та емоційних реакцій героїв стовідсотково прораховується. "Оду електриці" після кульмінації вважаю зайвою, як і всі наступні пояснення. Це можна було зробити набагато тонше.
І абсолютно неправдоподібна деталь: "Я не міг дивитися на того гидкого старого, а Ользі спало на думку ще й повісити портрет у вітальні. Я кинув його у вогонь." Кренц, який пройшов крізь магічне навчання, без вагань відправив би на смерть будь-кого. А якщо він настільки слабкий, то треба розкривати образ героя більш старанно. Мені згадався зараз інший твір "Золотий ключ" – чудова книга, так ось, там головний герой – художник, він навчився малювати портрети людей з чарівними здібностями, а тоді мінятися з ними тілами, а тих людей убивати, проколюючи серце портрета. Той герой віднайшов могилу свого першого тіла, викопав череп і зберігав його у своїй майстерні. Для Кренца такий вчинок був би неможливим, шкода.
Істерика Ольги наприкінці також абсолютно неправдоподібна, жінка, що кохає, так себе не поводить. І цю сцену можна було написати з такими шаленими емоціями, що твір би змінився до невпізнання, але тонко, навіть міфічно, а не раціонально, як Ви пишете емоції по всьому тексту.
"Тепер я живу в його тілі, а він помер у тілі старого Алоїза Кренца. Коли це тіло зістариться, без сумніву, я знайду ще якого-небудь молодого йолопа, котрий погодиться стати в коло – електрод моєї Машини." Зайве пояснення, бо для захвату переможця герою недостатньо авторської емоції. Хоча останні два речення ліпші.

В принципі, оповідання непогане, набагато краще від багато того, що я потім читала на ГАКу, але воно надто передбачуване і неживе, прочитала, а повертатися зовсім не хочеться.
Але проблема не в цьому окремо узятому оповіданні, а в тому, що подібна підміна магії здобутками технології, а дива - зверхністю розуму симптоматична в нашій літературі (і не лише в українській). Здавалося б, радянські часи давно минули і відроджується духовність... Чому ж це так мляво позначається на літературі?
Невже тут так мало сучасних авторів?

Додати свій відгук!

Згенеровано за 0.027720928192139 сек.

Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design

Що почитати