Маєте рацію, пані Вероніко.
Врешті, я теж за те, щоб батьки завжди були поруч із малими. І уоли дітям добре, і коли щось трапилося. :)
Хоч у житті трапляється різне.
Вибачте за банальність.
Щиро,
Карина Лукашенко
© Карина Лукашенко, 26-01-2010 |
Пані Вероніко, дякую, що пррочитали. Із цікавістю ознайомилася із Вашою рецензією.
Ви, звісно, маєте рацію.
Але в деяких моментах можу заперечити із власного досвіду.
Я сама, ячерез певні сімейні обставини у три роки опинилася в лікарні сама, без мами. Ну, а в шість років ніхто й не підіймав питання, чи варто класити кого зі мною, бо у лікарні не вистачало ліжок.
Це при тому, що я не з дитбудинку і аж ніяк не можу поскаржитися на погане дитнство. І щодо власного досвіду не видумують, слово честі.
Зараз у подруги чотирирічна доня лежить у лікарні, мама щодня провідує її після роботи, доплачує медсестрам, аби ті зайвий раз підійшли до малої, але роботу не кидає: і так нахапала лікарняних, а сама працює в приватному закладі. На щастя, мала майже здорова.
Із восьми ліжок у палаті лише біля двох постійно на напівлегальеному положенні чергують мами. Отака арифметика.
Серед моїх знайомих дітлахів є ті, які дуже не люблять хворіти, думаю, через обмеження, які накладає хвороба, через те, що не бачать друзів. До того ж, деякі батьки під час хвороби дітей роздратовані, що якісь плани руйнуються. Звісно, вони не зганяють свій настрій на дітлахах, але ті його відчувають.Знову ж, справа не про знедолених-забитих дітей, а про один із варіантів досить типових відносин у сім"ї.
Щодо депресивності, то хтозна, якосмь не замислювалася над цим. Дякую, що підкинули тему для роздумів. :)
Щиро,
Карина Лукашенко
© Карина Лукашенко, 25-01-2010 |
