Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть



	ПОШУК

АВТОРУ:

	Ім’ я користувача

	Пароль



Бажаєте зареєструватися? Забули пароль?

Жанри

Гоголівський ФОРУМ

AlmaNAH

Наша статистика

Авторів:	2698
Творів:	51558
Рецензій:	96010

Наша кнопка

Код:

Рецензії

Весна

(Рецензія на твір: Осінь, автор: Камаєв Юрій Статус: *Історик*)

Спершу зазначу, що мені дуже приємно бачити, що Юрій Камаєв і надалі працює з історичною прозою. Нагадаю, що НМД історична проза є принаймні вдвічі вимогливішою та складнішою для написання, ніж инші жанри художньої літератури. Оскільки маю особистий інтерес до історичної прози назагал, то і до цього твору шановного автора поставлюся якомога упередженіше та прискіпливіше. (Утім, маю в цьому і шкурний інтерес – бо плекаю потаємну надію, що і він колись віддячить цим самим і відтак прискіпливо пошкребе мені спину своїми шпичками.)

Найперше враження, яке я відчув у цьому творі – це настрій. Сумний осінній настрій. З іншими елементами твору виникли деякі ускладнення. І найперша проблема – це назва. Тут я повністю погоджуюся з Антоном Санченком.

Перечитав це оповідання кілька разів, але так і не збагнув, що у ньому є центральним. Доля хлопчика Петрика? Тяжка доля його матері? Скалічена війною доля його батька? Чи недоконаний героїзм дядька Павла? Чи нагла смерть «хорошого» дяді-Стьопи-міліціонера? А може, все ж таки пора року, як це і зазначено в заголовку? Проте, з огляду на останній абзац твору, чи не було б цікавіше й провокативніше замість назви «Осінь» мати назву «Весна»? ;)

Друге, це невідоповідність розміру тексту на противагу деталізації. З одного боку у творі на 1,246 слів практично неможливо достатньо переконливо й обґрутовано розгорнути той напакований сюжет, який запронував читачеві КамЮ. Тож, мені здається, що варто б цей скелет щедро нарощувати м’ясом десь так ще втричі. Або навпаки - залишатися в межах розміру та нещадно відредагувати купу (десь так на дві третини) сюжетних вивертів. Тоді це дійсно стало б замальовкою настрою на історичному тлі, без зайвих розгалуджень.

Далі наведу кілька конкретних завваг за текстом. Розташовую їх без якоїсь певної послідовности, як воно мені спадало на думку.

1. - На землю, малий, - крикнув дядько Степан і потягся до кобури. В ту ж мить гримнула коротка черга. На сірому міліцейському кітелі розплилися криваві плямами, дядько Степан виронив чайника й зойкнувши повільно впав у паруючу калюжу.
Сцена загибелі дяді-Стьопи-міліціонера враз підірвала мою довіру до реалізму твору. Ця сцена виглядала занадто драматично-театральною. Адже якщо в міліціонера стріляли з автоматичної зброї (це, очевидно, був радянський ППШ, ППС чи німецький Шмайсер) на відстані лише кількох метрів, спершу б його збило з ніг і відкинуло б, скажімо до протилежної стіни. Або він перекинувся б через стіл, стілець, вляпався б в шафу тощо. Криваві плями не встигли б розпливтися перш, ніж він упав. Чайник упав би разом з ним, або відлетів ба вбік. Від автоматної черги він би не зойкнув. НМД, людина зойкає, коли наштирхнеться пальцем на голку, а не коли свинець розриває легені, печінку серце тощо. У будь якому випадку, він ніяк не падав би повільно. І для того, аби чайник вилився й утворив калюжу, теж потрібен час у кілька секунд. Ймовірніше б довкола трупа міліціонера на ипідлозі водночас утоврювалося б дві паруючі колюжі – його власної крови та паруючого окропу з чайнику. Крім того, мені сумнівним виглядає, що він найперше «потягся до кобури». Припускаю, що він і сам би мусив мати якусь автоматичну зброю під рукою. Бо в ті часи та в тих краях міліціонер був би ймовірно озброєний не тільки пістолетом, а й автоматом. До речі, чи дійсно міліцейські однострої тоді були сірими, а не, скажімо, темно-синіми? Крім того, з огляду на тогочасне скрутне постачання, наш міліціонер міг би бути вбраним у звичайний загальновійськовий однострій - гімнастерку, ватянку тощо…

2. «Дядько Степан добрий, дарма що совіт і міліціонер.» Сам образ дяді-Стопи-міліціонера виглядає мені не достатньо переконливим. Чому він був добрий? Може він був родичем хлопчака? Тоді б дійсно не потрібно розлогих пояснень. Чи оце «дядько» стосується родинного звязку? Тож наразі мені не дуже зрозуміло: 1) чому з одного боку це мусить бути однозначно погано, що він «совіт і міліціонер» , а з иншого 2) чому він «добрий»?

3. «…обличчя офіцера в синій фуражці та з золотавими крильцями погонів на шинелі.»
«А цей у золотих погонах…»
При згадці про «золоті погони» у моїй уяві відразу постає радше золотопогонний білогвардієць, але яж ніяк не енкаведіст, емгебіст чи совіт.

4. «…вантажівки, набиті ситими вгодованими солдатами.»
Як хлопичк міг помітити, що солдати були «ситими вгодованими»? Крім того, чи дійсно ці радянські солдати (навіть і емгебісти) могли б виглядати вгодованими? НМД, після війни взагалі не було вгодованих людей, у будь-якій країні.

5. «Вони гидко сміялися з нього.»
Чому? Я розумію, що автор хотів показати тих солдатів недолюдками, клятими ворогами, яких варто було б усіх повбивати тощо ;) Але я не можу собі уявити, чому вони б мусили з нього реготати, та ще й гидко. НМД, солдатам будь-якого війска (чи емгебістам, чи есесівцям чи будь-кому взагалі) було б здебільшого глибоко байдуже побачити на мить постать хлопчика при дорозі. Щось тут не дуже переконливо.

6. «..просто кілька кубиків сірого, твердого, як камінь рафінаду.»
Наскільки я знаю, неочищений і нерафінований цукор у ті часи дійсно був темним і твердим як камінь, хоча в грудках, точно як камінці. А от кубики рафінаду – це вже очищений, тобто рафінований цукор, що мусив бути білішім, солодшим і не таким твердим, як нерафінований.

7. «…із однією бляшаною медалькою – „За взятіє Кенінгсберга”»
Власне, ця медаль виготовлялася з латуні. Але яке симовлічне навантаження несе в собі саме ця медаль у цьому контексті? На жаль, цього я не побачив. Припускаю, що пагано шукав. Утім, знаю, що цю медаль затвердили вже після війни, десь у червні, за бої наприкінці війни, десь у квітні 1945-го.

8. «…духовий оркестр знову брязчатиме мідними тарілками похоронний марш, нещирий, як і ті віршики про Сталіна і партію.»
Похоронний марш, наскільки я знаю, аж ніяк не є винаходом совітів чи москалів. Тож будь-який похоронний марш є попервах сумним, але чому він, на думку автора, повинен бути щирим – це мені не зрозуміло. До речі, про віршики

9. «„Партію славить народ український”- бубоніли у голові гнусавим голосом Павла Степановича, учителя української мови, незугарні рими кострубатого віршика.»
Цей радочок міг би бути актуальним в Україні від 1920-х й аж до початку 1990-х. А от якби це був рядочок, де згадувався Сталін – це на самому початку оповідання помістило б читача в більш конкретну історичну епоху, протягом усього кількох років, кінця 1940-х – початку 1950-х.

10. «..колюче пальто, перешите із батькової шинелі.»
НМД, це пальто могло би бути радше «шорстким, жорстким, шерстким, шкарубким, шерхким, цупким» тощо.

11. «Хоч очі застилала солона пелена сліз…»
Чому солона? Хіба хлопчик спробував ці сльози на смак. НМД, це зайвий прикметник.

12. «Вони пішли – мовчки, похмуро, рівно б’ючи крок по осінньому багні. Йшли назавжди...»
Уявив я цю сцену й здригнувся. Це б так совіти змальовували «втечу бандєровців»! :( Навіщо човгати «по осінньому багні»? Нащі повстанці – це ж не якісь муштрові гренадери імператорської гвардії! Крім того, за тих обставин навряд чи навіть і совіти чи німці крокували б у багнюці. Це виглядає ані гарно, ані привабливо, а радше навпаки. Багнюкою запацьорує чоботи, штани тощо. Та й взагалі як можна рівно бити крок у багюці? Б-р-р-р! Якщо вже читачеві пропонувалася картинка відходу упівців у небуття, назавжди – то вони б мусили йти не мовчки, а заспівати якоїсь щемної чи може й бадьорої повстанської пісні. А таких маршевих пісень у нас є достобіса! Та й бити крок вони б могли по осінньому жовтогарячому листі, яким встелявся шлях. Абощось таке піднесене, а не мовчазне хлюпотіння по калюжах…

Дещо мушу сказати про імена. Я запримітив, що КамЮ наполегливо послуговується в своїх творах здебільшого простими, поширеними, широко розповсюдженими й відтак не дуже примітними іменами. Зокрема, у цьому творі маємо хлопчика Петрика, учителя Павла Степановича, міліціонера Степана, дядька Павла. З огляду на те, що укрсучліт перенасичений дивнішими один одного іменами, я оцінив іронію КамЮ. Однак і тут треба мати межу. Мені б дуже кортіло натрапити в цьому творі на якесь гарне й непресічне ім’я, якого тут виявилося катма. Отже, може б знайти якийсб баланс між буденними іменами і такими, що відразу запам’ятовуються?

Насамкінець, у цьому творі було чимало й приємних знахідок. Цікавим виявися епізод з нерозстріляним директором. Цікавою була реакція юрби. Але найбільше мені сподобався коротенький діалог наприкінці, коли вже приїхали совіти:
«Ей, товаріщ, гдє еті бандєри, - гукнув когось із робітників капітан-енкаведист.
- В пізде, товаріщ, - відповів той і зле плюнув йому під ноги.»
Я реготав до сліз! Оце так перл народної творчости. Стисло і ємно. Коментарі зайві.

Ще раз хочу нагадати, що всі мої завваги вище – це лише мої особисті суб'єктивні думки, які я виклав тут лише в щирому сподіванні, що хоч якимось чином це може бути корисне авторові аби його проза поліпшувалася б і надалі. Юрію, пиши ще! Чекатиму з нетрепінням.

Щиро,
Олесь Б :)

Додати свій відгук!

Згенеровано за 0.042832851409912 сек.

Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design

Що почитати