Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть



	ПОШУК

АВТОРУ:

	Ім’ я користувача

	Пароль



Бажаєте зареєструватися? Забули пароль?

Жанри

Гоголівський ФОРУМ

AlmaNAH

Наша статистика

Авторів:	2698
Творів:	51622
Рецензій:	96045

Наша кнопка

Код:

Рецензії

Топологія кохання без правил в еру електрики

(Рецензія на твір: , автор: )

Як на мене, три оповідання Валерія Верховського, внесені ним до скарбниці "Гоголівської Академії" [gak.com.ua], певною мірою можна розглядати в якості трьох планів міфології в системі молодої зірки Уф (української фантастики). Таких собі трьох складових стародавнього "світового дерева", яке виросло на планеті дещо нереального, принципово недорослого, помаранчевого кольору. На якій існують лише "хіханьки" та "хаханьки" навіть в такій надсерйозній справі, як сучлітпроцес. Тому наберемося таки тієї ж сучсерйозності аж по самі вуха, брови набурмосимо, щоки надуємо, руки на череві складемо та пальцями покрутимо. Покрутили? Та не біля ж скроні!.. От люди!
Світове дерево, як відомо, складається з трьох складових: коріння, стовбура та крони. Як казав наш, дещо нетверезий, вчитель ботаніки: "Коріння, роздолбаї, це є крона черв'яків. І навпаки. Крона, то, шановні, коріння птахів". Додам, спосіб життя черв'яків або птахів кожен обирає для себе сам. Бо ж свобода.
Традиційно ж біля коренів живуть хтонічні тварини. Тобто, зміюки усякі. З людської точки зору - чоловіки з підозріло-кримінальними нахилами. Та їхні симпатично-розмальовані кралі стервозного вигляду. Точнісінько, як в оповіданні "Кохання без правил". Правда, що ж в ньому, фантастичному, є свіжо-фантастичного, зрозуміти важкувато. Бо механічне зменшення хтонічно-хронічного злочинця, яке використане його колишньою коханкою для банальної помсти, а автором для розкручування сюжету, принципово нічим не відрізняється від, наприклад, зменшення доктора Думчого з "Країни дрімучих трав" В.Брагіна, або такого ж зменшення бравого лейтенанта ВМС США Т.Пендлтона з фільму "Внутрішній космос".
Втім, я, мабуть, неправий. Відрізняється таки. Метою. В названих творах експерименти з матеріальним зменшенням людського матеріалу відбувалися задля наглядного опису певних наукових теорій. У В.Верховського ж, мабуть, задля наглядного опису... Чого?.. Банальної істини про те, що від кохання до ненависті один крок, чи що? Про неминучість покарання за зраду? Про... Стоп! Відчуваєте, який я сучсерйозний? Отож! Аж самому незручно. Бо трохи осторонь вищеназваних феноменів фанліта лежить ще й американська комедія "Люба, я зменшив дітей!", мета якої - просто розважити заклопотане людство.
Отже, якщо дивитися на речі простіше, то доволі простеньке (а чого ви ще хотіли від коріння? орхідей, чи що?) оповіданнячко (яке мені, сучсерйозному, не дуже сподобалось) уявляється коміксною замальовкою, яку непогано бездумно (але з певною цікавістю) проглянути під час нетривалої поїздки у вагоні, підземного за визначенням, метрополітену. В той ранковий час, коли не хочеться думати аж ні про які проблеми, ні про яку суть світобудови або кримінального кодексу, а хочеться просто трохи випрямити скоцюрблені за безсонну ніч звивини мозку перед тим, як розпочати здійматися по ескала... Вибачте, по стовбуру світового дерева. Прямісінько туди, де небо скидається на "величезний телевізійний екран, увімкнений... на серіал про життя комах". І вже це незвичне бачення неба космопорту, над яким, наче комашня, дзижчать різноманітні літальні апарати, настроює на іншу хвилю ваше сприйняття оповідання "Поліцейський пес Полкан".
Загалом, як на мене, процес здіймання - хоч по ескалатору космопорту, хоч по шорсткій корі деревини - повинен проходити якщо не весело, то що іронічно - точно. Бо інакше від мерехтіння коконів старої гусені або молодих облич, які сиплять у зворотному напрямку, знудить може. В мозковому сенсі. І особливо тоді, коли... Послухайте: "Молоде покоління, на відміну від молоді, котра вже зістарілася, не хотіла слухати останню. Наближався кінець світу". Тобто, офігеть, браття, можна! І навіть наркота під назвою "оффіген", що виробляється на віддалених астероїдах системи Трикутника і підступно доставляється на Землю, справі не допоможе.
На допомогу прийдуть ті, на кого людство поклало "відповідальність за усегалактичну стабільність". А поклало воно - відповідальність, тобто - на "приватного інспектора, меланхолійного робота, балакучого пса та його мовчазного напарника-кінолога". Щоправда, поусміхавшись над епізодом з життя правоохоронної четвірки (вірніше, над талановито-іронічною подачею цього епізоду), раптом стає незрозумілою сама назва оповідання, бо "поліцейський пес Полкан" проходить в сюжеті повзбіжно і більш мовчазно, ніж його "мовчазний напарник-кінолог". А треба зауважити, що генетично модифікована, така, що розмовляє, кавказька вівчарка Полкан уявляється в гумористичній фантастиці зоряної системи Уф гідним нащадком Лео, паралева з SF-роману "Леви Ельдорадо" француза Ф.Карсака.
Тим більше, що якщо повернутись до слов'янського різновиду "світового дерева", вірніше, до слов'янської міфології, то стає зрозумілим, що слов'яни взагалі до собак ставились трохи інакше, ніж оточуючі їх - слов'ян, а не собак - народи. Треба лише згадати крилатого - генетично модифікованого якимись інопланетними прибульцями? - пса Семаргла.
Що, знову мене на сучсерйозність пробиває? Ну, вибачайте! Бо чомусь здається мені, що у Полкана, так же як і в інспектора Холмського та робота Айрона, наявний дуже великий потенціал, який поки що не в повній мірі використовується В.Верховським. Тим більше, що в цьому оповіданні ще є... Ні, про це трохи далі. Бо ж треба далі по древу лізти. Аж до самої його розкидистої крони.
Уф-ф-ф!.. Це я не про укр.ф-ф-фантастику. Це я просто відсапуюсь. Бо ж виліз таки. І що ж бачу?! А бачу оту саму серйозність. Але без усіляких "суч", "дуж" та інших префіксів. Бо це та сама серйозність, яка в усі часи допомагає під час вихорю раптового на верхівці деревини втриматись, аби долі не зірватись. Філософська така серйозність. Задумлива. Напружена й спокійна. Доросла.
Це я про оповідання "Ера електрики", яке здається мені найбільш достиглим з трійці, яка в коморах "Гакадемії" зберігається. У ньому трохи менше зовнішніх ефектів і набагато більше ефектів глибинних. У ньому проблема правил кохання ставиться руба і таким же чином вирішується. Без усіляких еківоків. Бо з кореневого, приземленого й плотського, воно, кохання, у верховіття ширяє і стає високим. А високе дуже часто - трагічне.
І вирішує талановитий юнак-художник задля мат(матеріального)щастя своєї коханої продати душу свою старому алхіміку, який, начебто, з нечистою силою знається. Втім, виявляється, що в ролі нечистої сили тут виступає мат(матеріалістична)наука. Яка допомогла старій пройді збудувати Електричну Машину, що пересаджує душу-біополе з немічного тіла до тіла молодого. Тобто, як зненацька виявляється, не душу безсмертну юнак продав, а смертне тіло. І то є закономірним. Бо в еру електрики духовне не ціниться. Що з нього, духовного, нам, прагматичним, взяти? А ось усе матеріальне, яке можна впродовж віків, немов рукавички, змінювати, потребує педантичного маркетингу та менеджменту за всіма канонами розумної ринкової економіки та не менш розумної матнауки.
Як там у Андрія Макаревича? "Прейскурант теперь такой вышел, значит души дешеветь стали..."
І розпочинається вічна гра без правил не з коханням вже, з любов'ю. До жінки, яка втрачає коханого. До мистецтва, яке перетворюється на ремісництво. До світу цього клятого, розташованого на самій окраїні старої, такої що вже загніває, розповсюджуючи навколо затхлий душок - не душу! - імперії. І недарма мабуть, долізши до верхівки світового дерева, опиняємось ми зненацька у готичних підвалах старого замку. Тобто, знову під землею. І це закономірно, бо коли душа стає біополем, всесвіт стає лише математичної точкою.
Розпочинається нова фаза зворотного процесу. Черв'яки розпочинають знову й знову, користуючись шкільною абеткою та примітивними коміксами, вивчати закони тяжіння й правила аеродінамики, сунучи вгору по стовбуру, який чомусь виявляється не стрічкою ескалатора, а стрічкою Мьобіуса. Нескінченною і з однією поверхнею. І, здається, немає ради на те, щоб вирватися з неї в інші виміри. В інші простори. В інші часи. Втім, чи немає? Втім, чи не є ця стрічки чимось, що вміщує у себе усі світи, і прямі, і обернені?
У всесвіті В.Верховського, мешканці планети Рекангрі досягли неабияких успіхів у геометрії, створюючи невеличкі речі, які вміщують у собі безмежні відстані. І це та сама топологія з "Поліцейського пса Полкана", яка поки ще використовується галактичними злочинцями-наркобаронами, але яка вже, підтверджуючи нерозривну триєдність цього світу, дарує нам надію на те, що він, цей світ, ніколи таки остаточно не згорнеться, не зупиниться. Не вмре. Бо найголовніше, що в ньому є - це не простір, не час, це - рух людини від простору до часу. Людини будь-якої. Навіть автора іронічних фантастичних оповідань.
Звісно, по трьох коротеньких опусах важко судити про загальне спрямування та якість творчості цього автора. Але відчути їх - можна. Мені здається, що у В.Верховського наявний неабиякий геометрично-літературний потенціал, як і в того кулона з планети Рекангрі. Чи проявиться він в геометрії системи зірки Уф, залежить лише від самого автора. Від його бажання створити в ній що-небудь на кшталт галактичних "Дванадцяти стільців" або "Золотого теля", в яких завжди знайдеться місце і балакучому собаці, і старому інспектору, і меланхолійному роботу. І сміху, і іронії. А головне - коханню. Нехай, навіть, без правил. Але в еру генетичного модифікування біополя в душу.

Додати свій відгук!

Згенеровано за 0.043459892272949 сек.

Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design

Що почитати