Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть



	ПОШУК

АВТОРУ:

	Ім’ я користувача

	Пароль



Бажаєте зареєструватися? Забули пароль?

Жанри

Гоголівський ФОРУМ

AlmaNAH

Наша статистика

Авторів:	2698
Творів:	51563
Рецензій:	96011

Наша кнопка

Код:

Рецензії

Життя прекрасне

(Рецензія на твір: Реклама суїциду, автор: Андрій Гончарук)

Картина перша

Крізь чорний екран поволі доноситься звук завірюхи, її голос стає дедалі голоснішим. На диво посеред зими, гримить грім, а разом з ним висвітлюється гілка блискавки (вона має засліпити очі глядача). Після чого блискавка розповзається в усі кутики екрану і він стає сніжно білим – поле вкрите снігом, ні кінця тому полю, ні краю (хвилини дві біла пітьма тримає глядача в своїх обіймах). Тоді камера починає наближати погляд до снігової ковдри з під якої ледь видніються два паростки зеленої трави. Трава тремтить від вітру, а сніг переливається краплинами на ній, наче роса. І вмить все зникає в нікуди (повертається у чорну безодню холодного екрану).

Картина друга

Тиша, німа тиша і засніжене поле. Трава починає цвісти віночком квітів різнокольорових, з’являється квіточка за квіточкою, спочатку в пуп’янку, а вже тоді розпускається. Кожна розпущена квітка перетворюється на світло-каштанове, довге, пряме пасмо волосся. За мить вимальовується образ молодої, вродливої жінки. Вона сидить посеред поля і думає вголос.

Монолог жінки:

Холодно – одягаю светра. Холодно – закутуюся в тепле покривало. Тепло – вже зігрілися пальці рук, ніг: порожевіли, зарум’яніли щоки, в кімнаті запахло розігрітим тілом... зігрілася сама. В уяві розвелося багаття, яке затріскотіло сухим хмизом, замаячіло, пройняло жаром кімнату, нагодувало пахощами, ну хоча б, смаженої картоплі, по матусиному рецепту. Сита, зігріта я заснула. Мені наснилася зима. Аж до болю реально щипав мороз, заколисував вітер перемерзлі хащі, люто крутилася хуртовина, пробуджуючи справжній ураган. Голе, босе дитятко бігло у ”ніч”, кликало “день”. “День” почув, озирнувся, навіть зупинився на якусь мить, постояв та й пішов. То пішла остання Надія. Воно вже не бігло, просто йшло, зупинилось, застовпіло ставши кригою, пагорбом об якого перечіплялись; кюветом в який падали, не маючи сили піднятись. Невдовзі його замело снігом і він став величною горою, розкішні хребти якої пестили вітри, масажував мороз кланяючись, облизуючи язиками завірюх її підніжжя. Всередині тої гори зробився вулкан – бігла Надія. Стали танути сніги, каміння заросло травою, лісами, розкішні квіти полонили запахом майбутнього життя, переливаючись на сонці, на січневому сонці веселкою, яка стала мостом.
Людина, свого часу, зуміла звести величезний міст у надра духовного світу, та хтось на його кінці збудував ворота, без замків, без дверцят – стіну прожитих років. І лише погляд добра зможе розбити каміння...
Холодно – одягаю светра. Холодно – закутуюся в теплу ковдру. Тепло... та розумію, що ковдрою не зігріти душі….

Вона нахиливши голову плаче срібною росою трави (Тут треба показати біль, безвихідь, неспроможність, невпевненість, страх…..та разом з тим і бажання жити. Це бажання виявляється в її подальшій дії). Вона припадає до землі, не кричить, не волає, а ледь чутно промовляє.

Монолог жінки:

О, Боже милий,
О, милий, Боже,
Дай просто сили,
І сила хай поможе,
О, Боже...
Я згрішила перед
Тобою: слабкістю,
Незадоволенням,
Несприйняттям, невірою,
Некаяттям.
Згрішила волею,
Волю давши
Закованим словам.
О, милий Боженько,
Чи то є гріх, що
В очах моїх смуток,
Чи то є гріх, що
В серцю часом біль,
Чи то є гріх, що
Я відмолювати буду
Гріхи розкаяні,
Гріхи за всіх?
О, милий, Боже,
О, Боже милий,
Дай просто сили,
Не зламатися
І далі йти,
Туди, де не потрібно
Силу, де сила
То є Ти.

З цими словами камера поволі залишає героїню на самоті з собою (так аби серед білого простору тільки виднілася маленька чорна цяточка). Але ця чорна цяточка починає збільшуватись, застелює собою екран, але одночасно у ній росте ціла планета. Спочатку це вигляд туману крізь який прорізується образ безлюдного каменю, розпеченого лавою. Потім планета вкривається зеленню та водою, заповнюється тваринами, птахами, і нарешті видніється рух людини (чоловіка).

Картина третя

Літо. Голос літа чути в усьому – в щебетанні птахів, у дзенькоті струмка….. Камера поринає у прекрасний сад і починає шукати там когось. Знаходить самого Бога – ту дівчину вкриту великою, теплою, маминою кофтиною. Вона скидає кофтину (на ній прозора, рожева сукня, як зоря, а волосся блищить сонячним промінням, заколоте зіркою) і присідає на синю брилу каменю поруч. Сидить і поглядом Любові дивиться крізь браму, що простяглася між дерев (тут камера веде її очі все ближче до брами, і пропускає через неї). По той бік виходить маленький хлопчик (років 5-6). Він опиняється у буденній метушні серед великого міста – гуркіт машин та їх нестримна гонитва, люди-мурахи – кудись спішать кожен у своїх клопотах…

Картина четверта

Ніч. Освітлена нічною лампою кімната (інтер’єр звичайний – простий диванчик, застелений пухнастим покривалом з намальованими ягнятками, біло-голубого кольору; на підлозі такий собі килимок; стіни голубі, з кількома поличками і багатьма картинками, зробленими власноруч з засушених квітів, дитячих фарб, старої тканини… всі оздоблені старими, потертими рамками….) У Світлі сидить вона…

на екрані з'являється титр:

ЖИТТЯ ПРЕКРАСНЕ У СВІТЛІ ЛЮБОВІ

Додати свій відгук!

Згенеровано за 0.042730093002319 сек.

Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design

Що почитати