Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2564
Творів: 46599
Рецензій: 90905

Наша кнопка

Код:



Рецензії

Волинь з галицьким акцентом

(Рецензія на твір: , автор: )

© Камаєв Юрій Статус: *Історик*, 04-07-2005
Скажу щиро, повість Олеся мені сподобалася. Цікава побудова твору – текст основної сюжетної лінії, що відбувається на Волині в часи “Золотого вересня” перемежовується з відносно сучасними фрагментами статей газети “Червона Волинь”, ніби то не пов’язаних між собою, що в кінці зводяться в єдину цілісну картину. Особисто мене вражає те, що хоч сюжет закручено навколо моторошного злочину, все ж твір вийшов світлим і оптимістичним. Автор вдало передав яскраве і барвисте бачення того страшного, сповненого ненавистю світу очима дитини. Здається, відчуваєш смак яблука з саду старої осадчихи. Олесь дбайливо промальовує ту епоху, весь побутовий дріб’язок достовірний: зброя, страви, пейзажі, події, долі героїв.
Та все ж, вслід за російським театральним класиком, в кількох місцях повісті я заволаю – “НЄ ВЄРЮ!!!”
Художньо недостовірний вчинок Харитона Біленка – він людина, вихована на російській військовій традиції, отруєння – за межами понять честі колишнього улана. Природніше, якби це зробила, наприклад, баба-осадчиха. Отрута – зброя слабких людей. Люблені автором латиняни розглядали цей злочин як вбивство і зраду водночас.
Кілька слів про історизми. Усе це, боронь Боже, не науково, просто з чутих мною розповідей старших людей.
Коли я читаю історичні твори, часом згадую цитату з Дюма: “русские пили водку из самовара, сидя под развесистой клюквой”. Ця розлога журавлина часом трапляється і в Олеся:
Ставлення до режиму Ніколая (чи Святого чи то Кривавого, тепер не добереш) тоді у волинських українців було дещо інше, ніж вказує автор. Після польських пацифікацій Російську Імперію згадували ледь не з ностальгією.
Загадкою лишився для мене епізод, коли Харитон Біленко розглядає фото з хвацьким козаком в черкесці з газирями і красунею молодичкою з немовлям і доньками. Якщо це він з дружиною, сином Юрком і невідомими нам доньками – я здивований: козаки – донські, кубанські, терські (сибірських відкидаю - не носили газирів) - формування етнічні і Харитон не міг ним бути – він же українець і улан. Крім того, два з трьох хрестів Харитона - від Директорії й уряду Пілсудського, тому на російській черкесці міг бути лише один.
Дозволю собі невеличке зауваження: якби автор вказав, що дві доньки з фото, що лишилися за межами оповіді, були б замордовані більшовицькими комісарами, тоді венедета Харитона виглядала б художньо вмотивованою.
Далекий від Волині діалект, яким розмовляють герої.
Та все ж, читаючи, я отримав задоволення і чесно тисну кнопку “варто прочитати”.

З повагою,
Камаєв Юрій

пане Олесю, ви мали неабияку мужність торкнутися в своєму творі подій на Волині кінця трицятих-початку сорокових. Зробити це не наважився навіть Улас Самчук, закінчивши свою "Волинь" до початку війни і обережно оминувши цей період в повісті "Чого не гоїть вогонь".
Історія боротьби волинських українців оббріхана як совіцькими псевдоісториками та і їх польськими побратимами. Українці, нажаль, цієї історії ще не писали, але чомусь мені здається, що писатимуть з виразним євроінтеграційним нахилом. Тому, мабуть, варто обережно ставитись до висновків вчених мужів. Вони завжди намагаються пересмикнути факти на користь сучасної їм політичної доктрини.
У Вас ставлення Харитона до родини польського осадніка особистісне - вони давні друзі - тому цілком коректне, а польсько - українські стосунки в творі описані побіжно, вони дещо в стороні від основної сюжетної лінії. Тому ніяких претезій в історичній недостовірності я до Вас не маю. Лише зроблю невеличке зауваження щодо критики твору Вашим львівським знайомим. Події, що розпочнуться трохи згодом (т.з. Волинська трагедія) чи не страшніші і кривавіші від коліївського повстання. При чому, цей кривавий вал не зачепив інших меншин: чехів та росіян-емігрантів, яких таки наздогнала їхня "родіна". Це мало б навести його на роздуми, як за неповних два десятиліття цей режим зумів виростити в мирних волинських селянах таку ненависть.
Цілком згоден зі зміною надпису на пістолеті: еволюція українця від офіцера его імператорского велічества до національно-свідомого старшини-петлюрівця буде природнішою через службу у гетьмана Скоропадського.
Бажаю успіхів і з нетерпінням чекатиму, коли Ви у своїй творчості знову повернетеся до Волинської тематики з чужих і далеких карельських снігів. :-)

З повагою,
Камаєв Юрій

© анонім, 10-07-2005

Шановний Юрію,
Дуже дякую за змістовну рецензію. Вона для мене виявилася ковтком чистого повітря! Дуже радий що Ви відчули найоголовніше з того, що я задумував передати у цьому творі - іронічний і веселий промінчик сонячного сяйва попри моторошні жахи реалій нашої (в ширшому розумінні - людської) історії.
Тепер стосовно критичних зауважень. Деякі я беззаперечно приймаю, а щодо деяких волів би посперечатися.
Перше. Моє змалювання настроїв на Волині у 1939 базовані на підставі історичних фактів. Я показую іронію щодо москалів. І неприязне чи майже вороже ставлення до польскої влади. Один знайомий зі Львову навіть скритикував, що я занадто різко описав польскі порядки на Волині.
Друге. На фотографії дійсно родина Біленків. Сам Харитін у черкесці з газирями, яка лишилася в нього з часів його служби в Гетьмана Скоропадського. Бачу, що це неясно. Крім того, раніше у попередній редакції, напис на іменному пістолетові був "від Ясновельможного Гетьмана Всієї Країни" замість "відГенерального Отамана". Це я змінив пізніше. Басу, що помилково. А дружина і дві доньки були дійсно замордовані більшовиками. Я на це опосередковано натякаю через каліцтво і журбу Харитіна. Однак, тепер бачу, що лишень цього було недостатньо. Щось буду думати. Це , доречі, підводить і до головного критичного зауцваження щодо "художньої недостовірности вична Харитона".
Власне, отака історична достовірність і була тим, що мене спонукало написати цю повість. Бачу, що треба попрацювати над переконливістю. Однак задум був такий, щоб показати ось таке. Коли справжній шляхетний боєць позбавлений усіх традиційних способів боротьби з ворогом чесною зброєю (випалили око, скалічили праву руку, відрубали пальці, перебили ногу) він всеодно знаходить шлях до боротьби. Те, що тепер називають "асиметричним веденням війни". Його колишні побратими по духу, польські улани залишаються вірні своїм шляхетним ідеям щодо ведення війни - атакують панцерники Гудеріана у шабельній атаці верхи на конях. Але часи шляхетности на полі борні вже змінилися. І улани гинуть геть усі. А от колишній улан Харитін бореться з танками инакше. І дуже ефективно! Хіба ні?
Доля ж його сина Юрка-Джорджа також віддзеркалює зміну часу та цінностей і пріоритетів нашого життя.
Відтак, ще раз дякую і тепер працюватиму над тим, щоб якомога переконливіше довести усе це через текст твору!
Щиро,
Олесь

© анонім, 10-07-2005

  Додати свій відгук!
 
CAPTCHA:
(антиспам, введіть три ЧОРНІ літери)
captcha image
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.0438051223755 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Новинка від Братів Капранових — “Паперові солдати”
До свого 52 дня народження, Брати Капранови підготували для своїх читачів яскравий подарунок — історичний …
Конкурс оповідань “Open World”
Літературний конкурс “Open World“ (1 травня 2019 – 1 листопада 2019) Шановні друзі! …
Книжковий арсенал 2019
Шановні друзі! Нагадуємо Вам, що зовсім скоро, розпочнеться один з найбільших літературних фестивалів …
Мовна та візуальна стихія українськості. “Енеїда”Івана Котляревського у відображенні ілюстрацій Оксани Тернавської
Шановні друзі! Пропонуємо вашій увазі розмову із доктором філософських наук, професором кафедри української …