пане Олесю, ви мали неабияку мужність торкнутися в своєму творі подій на Волині кінця трицятих-початку сорокових. Зробити це не наважився навіть Улас Самчук, закінчивши свою "Волинь" до початку війни і обережно оминувши цей період в повісті "Чого не гоїть вогонь".
Історія боротьби волинських українців оббріхана як совіцькими псевдоісториками та і їх польськими побратимами. Українці, нажаль, цієї історії ще не писали, але чомусь мені здається, що писатимуть з виразним євроінтеграційним нахилом. Тому, мабуть, варто обережно ставитись до висновків вчених мужів. Вони завжди намагаються пересмикнути факти на користь сучасної їм політичної доктрини.
У Вас ставлення Харитона до родини польського осадніка особистісне - вони давні друзі - тому цілком коректне, а польсько - українські стосунки в творі описані побіжно, вони дещо в стороні від основної сюжетної лінії. Тому ніяких претезій в історичній недостовірності я до Вас не маю. Лише зроблю невеличке зауваження щодо критики твору Вашим львівським знайомим. Події, що розпочнуться трохи згодом (т.з. Волинська трагедія) чи не страшніші і кривавіші від коліївського повстання. При чому, цей кривавий вал не зачепив інших меншин: чехів та росіян-емігрантів, яких таки наздогнала їхня "родіна". Це мало б навести його на роздуми, як за неповних два десятиліття цей режим зумів виростити в мирних волинських селянах таку ненависть.
Цілком згоден зі зміною надпису на пістолеті: еволюція українця від офіцера его імператорского велічества до національно-свідомого старшини-петлюрівця буде природнішою через службу у гетьмана Скоропадського.
Бажаю успіхів і з нетерпінням чекатиму, коли Ви у своїй творчості знову повернетеся до Волинської тематики з чужих і далеких карельських снігів. :-)
Шановний Юрію,
Дуже дякую за змістовну рецензію. Вона для мене виявилася ковтком чистого повітря! Дуже радий що Ви відчули найоголовніше з того, що я задумував передати у цьому творі - іронічний і веселий промінчик сонячного сяйва попри моторошні жахи реалій нашої (в ширшому розумінні - людської) історії.
Тепер стосовно критичних зауважень. Деякі я беззаперечно приймаю, а щодо деяких волів би посперечатися.
Перше. Моє змалювання настроїв на Волині у 1939 базовані на підставі історичних фактів. Я показую іронію щодо москалів. І неприязне чи майже вороже ставлення до польскої влади. Один знайомий зі Львову навіть скритикував, що я занадто різко описав польскі порядки на Волині.
Друге. На фотографії дійсно родина Біленків. Сам Харитін у черкесці з газирями, яка лишилася в нього з часів його служби в Гетьмана Скоропадського. Бачу, що це неясно. Крім того, раніше у попередній редакції, напис на іменному пістолетові був "від Ясновельможного Гетьмана Всієї Країни" замість "відГенерального Отамана". Це я змінив пізніше. Басу, що помилково. А дружина і дві доньки були дійсно замордовані більшовиками. Я на це опосередковано натякаю через каліцтво і журбу Харитіна. Однак, тепер бачу, що лишень цього було недостатньо. Щось буду думати. Це , доречі, підводить і до головного критичного зауцваження щодо "художньої недостовірности вична Харитона".
Власне, отака історична достовірність і була тим, що мене спонукало написати цю повість. Бачу, що треба попрацювати над переконливістю. Однак задум був такий, щоб показати ось таке. Коли справжній шляхетний боєць позбавлений усіх традиційних способів боротьби з ворогом чесною зброєю (випалили око, скалічили праву руку, відрубали пальці, перебили ногу) він всеодно знаходить шлях до боротьби. Те, що тепер називають "асиметричним веденням війни". Його колишні побратими по духу, польські улани залишаються вірні своїм шляхетним ідеям щодо ведення війни - атакують панцерники Гудеріана у шабельній атаці верхи на конях. Але часи шляхетности на полі борні вже змінилися. І улани гинуть геть усі. А от колишній улан Харитін бореться з танками инакше. І дуже ефективно! Хіба ні?
Доля ж його сина Юрка-Джорджа також віддзеркалює зміну часу та цінностей і пріоритетів нашого життя.
Відтак, ще раз дякую і тепер працюватиму над тим, щоб якомога переконливіше довести усе це через текст твору!
Щиро,
Олесь
