Авайте© | Рецензії | Гоголівська академія"/>

Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть



	ПОШУК

АВТОРУ:

	Ім’ я користувача

	Пароль



Бажаєте зареєструватися? Забули пароль?

Жанри

Гоголівський ФОРУМ

AlmaNAH

Наша статистика

Авторів:	2698
Творів:	51558
Рецензій:	96010

Наша кнопка

Код:

Рецензії

Як умру, то похАвайте©

(Рецензія на твір: На березі, автор: Михайло Карповий)

Наголос там, де червона літера. Підозрюю, що зароблю за це від Кобзаря саєчку-за-іспуг – та все ж. Попри весь цинізм назви, ці кілька моїх критичних рядків абсолютно позитивні. Аж пухнасті. Просто-таки зайчики. А назва має запаралелити читача до певного зсуву свідомості при вправі з коаном /на березі-на березі/ – тому й поховайте-похавайте, тобто спочатку поховайте, а потім вже сідайте й добряче відсвяткуйте. Як в бородатій байці: ото весело було, коли тата ховали – три баяни порвали! До чого це я… А так – абсолютно ні до чого. Просто це був ліричний вступ. Щоб читач налаштувався…

Понад ставком на березі нема
ані душі. На травах сивина,
і вересень давно почив у бозі…

Тепер, власне, те, що є першопричиною – сам текст. Навіть не текст, вибачаюсь – вірш! І вибачаюсь без всякої іронії. А те що почали з іронії, то просто виробнича необхідність – щоб понизити градус патетики, бо без певної патетики в даному випадкові просто ніяк не обійтись. Це самий вірний підхід: від серйозного – до смішного, і навпаки: від любові до порно. І так кілька разів. Тоді читач не сумує – йому не прісно. Але мушу зауважити, що слово патетика дещо втрачає тут своє класичне смислове навантаження і потихеньку девальвує до мого власного суб’єктивного піїтєту (було таке стародавнє слово). Така собі приватна (суб’єктивна (власна)) літературна патетика. Піїтєт, тоєсть. Це, наприклад, коли забуваєш дихати. Чи кліпати. Чи ще що…

і, молодого випивши вина,
в лісах танцює жовтень-сатана,
але і він преставиться невдовзі…

Так от… Я рецензую одним з останніх. Хоча читав ще гарячим, з печі. В цьому є переваги. Є й мінуси, але їх обмаль. І оскільки враження пам’ятаються об’ємно, майже випукло (3D я б сказав), то будемо вважати що їх (мінусів) зовсім немає – тільки плюси: бо погляд через відстань – він більш чіткий. Сфокусований…

А я є тут, хай сонце чи сльота.
Мені потрібна нині самота.
В гармонії з довкіллям і собою…

Цей вірш (а з ним іще кілька, зупинимо на них увагу пізніше) стоїть у доробкові автора трохи осторонь. Для мене, звичайно ж, тільки для мене… Я не дуже шаную іронічну поезію (компілятивний образ) з її дещо штучною смисловою і стилістичною будовою, з її задачами – саме тому, що іронічна поезія не має надзадачі – тільки конкретні локальні задачі; тобто – це не стратегія, це радше тактика; та цей витвір – зовсім інакша штука. Я би сказав – штукенція!

я зрозумів, що істина проста:
усе під небом марна суєта,
що смерті підкоряється без бою…

І хоча автор писав його у своїй традиційній манері, цього в нього не віднімеш ні за яких обставин (навіть вночі і зненацька, коли спить і сновидить пивом-з-рульком), але вірш вийшов швидше наперекір батьківським руцям, чим навпаки. Антикарповий вірш – отак от! Ви тільки уявіть собі! – Карповий написав антикарпового вірша! Хоча думає що написав доброго карпового вірша. Я навіть переконаний, що саме так він і думає. Можливо навіть і читачі думають саме так, як думає Карповий про те що думають читачі (ви тільки-но уявіть собі – самі читачі!!!). Ну, не всі, звичайно ж… Не всі. Є ще у нас окремі пронири.

У зародку затамувавши крик,
я світові показую язик,
забувши і забивши на культуру…

Ніякий вірш не може бути рівним по силі упродовж самого себе. Я ще таких не зустрічав. Та це й добре. Бо тоді б в кінці люди вмирали. Тому що немає нічого сильнішого за поетичне слово – за довершене поетичне слово. І це вже без іронії! Є окремі вірші перед якими я стану на коліно, перед іншими зніму капелюха, іншим викажу найщиріший респект і уважуху. Але вони все одно – як руда, в якій длубаюсь в пошуках золота. І радію – бо знаходжу. І не кажіть, що я нічого не тямлю у віршах – !ш-ша!! – я в них тямлю!

Заледве посміхаючись, я звик,
що колір епідермісу-кори
міняється з тілесного на бурий…

Це все було до чого – а до того, що і тут все так: є окремі сильні місця, а є й руда. Але це нормально. Так і має бути – повірте, бо тоді не буде на тлі чого блищати отим окремим дорогоцінним самородкам. Така вже природа словоплетива.

Я тут давно. Уже чотири дні.
Усе на світі байдуже мені:
я мовчазний, холодний та тверезий…

Справжній вірш – він має щось робити з людиною. Чи з тим що в людині…
Справжній вірш – це коли щось міняється, і не тільки всередині, а й зовні. Бо ти вже дивишся інакше, не тими очима… Це коли прочитав, наприклад, а тоді мовчиш – день, два, тиждень; і починаєш жити не так… Чи коли вичитав щось, а тоді пішов і вбив ворога, або кількох – за батьківщину, щоб знали… Чи покинув людину, бо не та, чи навпаки – завів… Щось типу того. Хоча, зі справжніми віршами така халепа: вони завжди з тобою, все твоє життя, і нікуди не діваються, і лізуть в голову, й лізуть… а ти їх зачитуєш чимось новим… а воно не виходить…

Хвилини линуть тихі та сумні,
і - Боже! - добре як в самотині
понад ставком висіти на березі.

Постскриптум раз.

А от саме тепер пора почати препарувати оте буре тіло на березі-березі.
Графіка тексту спершу невмотивована, як розтягнуті кроки, але тільки саме спершу: з читанням вона стає важливою складовою авторської надзадачі: підвести читача до кінця спокійно, розмірено; автор ніби притримує нас за рукав, водночас не даючи читати по діагоналі і поступово, з кожним трирядком, нівелюючи наш власний настрій до авторського. Це як підйом вгору: ступимо крок, хапнемо повітря, ще крок – ще ковток; тільки процес цей у нас навспак – в безодню, в оту безглузду безодню ліричного героя, гротескно декоровану надміру філософським пейзажем, а дещо пізніше – моралізаторством вже неживого (але цього ми ще не знаємо!) того ж таки героя.
Спокійний, рівний, в міру відсторонений початок, такий собі пейзаж, знаючи Карпового – підспудно псевдотрагедійний. Особливих знахідок тут немає. Типу осінь. Таїнство починається якраз після цього.
„А я є тут…” оцей кривущий рядок вивихнув мені мозок. Як перекладений з німецької. Далося взнаки оточення – оце перше що спало на думку. Потім подумалось, що автор мусив написати саме так, щоб втиснути думку в розмір рядка. І так воно й є – але!.. А далі – бац! – і ми впираємось лобом у знахідку, і дякуємо за це прокрустовим вимогам розміру.
А я є тут – це перша справжнісінька перлина!
А вас іст дас, чи вас іст лос питаємо ще допоки наївні ми – А я є тут, коротко і покірно, просто і ясно відповідає нам холодний-і-бурий ліричний герой. Не кліпаючи. І ніяких цвяшків (нікакіхгваздей / рус.) Правда, розуміється це вже з другого прочитання, але сила враження від цього аж ніяк не меншає.
Оцей антипоетичний фашистсько-німецький рядок констатує що дійство як таке – відсутнє, немає нічого такого що б можна було прикласти до такої штуки як життя, ні з якого боку: не знаходжусь, не вишу, не хилитаюсь і тому подібне, а Є – тобто тут і зараз, Є в якому вже вчувається Нема, це абсолютна і тотальна зупинка часу ліричного героя на фоні допоки живої ще природи. Ця кривизна – це викривлена власна дійсність і дзеркально відбиті, гротескні декорації. Про себе не кажуть: я є тут. Є – кажуть про якусь сторонню річ: уявіть собі – герой каже про себе як про річ. Оплески!
А я є тут – це як осиновий (чи то пак – березовий!) кілок в скроню читача, дбайливо виструганий авторськими руцями з отої самої гілляки, на якій висне наш герой… Це як цегла з даху впала. І не на вас, а поряд – біля самих черевиків, аж обдало пилюкою. І ви стоїте з натягнутими на посмішку губами, і розгублено кліпаєте, бо до вас ще не все дійшло… Щось таке, що біля горла – і не проковтнути…
В зв’язку з дифірамбами до симбіозу двох мов, маю претензію до пунктуації, яка виглядає абсолютно логічною: /А я є тут/ має кінчатися крапкою. І тільки крапкою. Це зупинка часу і, власне, зупинка життя. А я є тут – і все! В сенсі – нема.
А все інше зв’язати між собою:

А я є тут. Хай сонце чи сльота –
Мені потрібна нині самота,
в гармонії з довкіллям і собою…

Далі, згідно нашої „теорії”, в текстові йде провал, бо тхне моралізаторством, та й вже заяложено, тобто вживано на різні лади безліч разів. Але виконано гарно.
А от далі – далі золото. Справжнісінькі самородки!

У зародку затамувавши крик,
я світові показую язик,
забувши і забивши на культуру…

У читача починає їхати дах – зовсім трохи – ще – ще!, він вже підозрює що його майже провели, обдурили, але сила образів тримає міцно – не ворухнутися, очей не відвести; та авторові цього мало – він стискає пальці на горлі все міцніше:

Заледве посміхаючись, я звик,
що колір епідермісу-кори
міняється з тілесного на бурий.

Ну, це вже все! капєц! не можу ні дихати, ні думати, ні плескати… – думає ошелешений читач, і він майже правий: золото кінчається. Його свідоме сприйняття тримається на кількох останніх іржавих цвяхах, а це тому, що при всій силі образів – образи ці все таки поетичні, тобто майстерно вибудовані автором у вірш. І ми розуміємо що це вірш. І це нас тримає, не дає остаточно з’їхати нашому вутлому дахові перед самим кінцем, так і не взнавши розв’язку. Так і не зрозумівши, що нас обдурено, бо ж впродовж всього вірша підспудно чекалось на щось таке… ну, на щось таке – дещо інше… І читач – наївний читач! – ковзає поглядом вниз і натрапляє на… ні, це вже не золото! це більш рідка група рідкоземельних металів – це, як мінімум, платина!! Ех, ауторе-ауторе, хіба ж можна бути таким підступним…

/Я тут давно. Уже чотири дні./ – Оцей рядок, він вартий дуже дорогого.
І ось чому: всі попередні образи, попри їх силу, були віршами, знахідками – хай дорогоцінними, хай неперевершеними – хай, а все ж віршами. І читач розуміє це, й сприймає саме як вірш. А цей рядок – він абсолютно особливий: він буденний! Це не образи, не метафори – це повсякденна мова. Коротко й ясно, просто й влучно. Як два рази тюкнути сокирою. А тоді пальці збирати…
Й саме тому що він абсолютно звичайний і повсякденний, захисні реакції щодо тексту не спрацьовують. Це як НЛП – словесна конструкція в обхід всіляких захисних механізмів потрапляє прямо в нутро читача. Бо читач не вбачає в цьому ніякої штучності.
І тут прогнилі крокви його даху репають, і вся ця конструкція (замість того щоб з’їхати) валиться всередину – в голову, здіймаючи до самого неба всілякий особистий непотріб…

І саме оця конструкція, оця побудова наголошує на моїх вимогах щодо крапки в /А я тут є/: А я тут є. – Я тут давно. Паралелі очевидні.

І хоча кінцівка і йде на спад – це просте логічне замкнення авторського словоплетива – але попередня напруга настільки висока, що все ще міцно тримає розгубленого читача. Більше того – всередині починаються процеси вже абсолютно непідвладні йому: колись, при певних чинниках, це може проявитись чимось зовсім і зовсім несподіваним.
Він розгублено озирається, але окрім виваленого синього язика, якого Карповий (не маючи особистої змоги) змусив показати головного героя, нічого не бачить.
Далеко-далеко грає музика.
Когось несуть.

Мушу сказати наприкінці що вірш вийшов відверто трагедійним, навіть гротескно трагедійним. З серйозними поетичними знахідками, які характеризують автора як вельми і вельми чутливого і гостроокого, а не тільки гострого на язик. Не без недоліків, але, як то кажуть, хто без них – хай кине в мене бананом. Я підберу.

Це був просто один з поглядів, кинутих ненароком.
Тисну руку, Михайле. Чекатиму.
Я закінчив.
Йой!

Постскриптум два.

Стосовно паралелей… Колись, давним-давно, в махровому дитинстві, коли всі літні канікули я проводив в селі, трапилась отака історія: в лісі за селом, у самісінькому чагарнику, повісився один поважний дядечко (розтрата+особисте+казна що, як потім казали). І провисів отак десь зо два тижні, доки випадково не знайшли діти. Але це ще не все: деревце на якому він висів, було досить тонким і від ваги поступово зігнулося, і повішений встав на коліна – ніби вибачаючись (вже після смерті!) за щось таке одному йому відоме. Мабуть, за отой переляк від якого діти бігли кілька кілометрів не оглядаючись, покидавши на місці всі свої гриби-ягоди. І от я собі думаю: як же добре що мене там не було – я пішов не за грибами, а по рибу. Бо одне діло почути оцю історію, і зовсім інше – побачити. Отой слайд лишився б зі мною на все життя. А воно мені треба?..
…Я тут давно. Уже чотири дні… – от, мля, причепилося.

Постскриптум три.

Ніколи не любив березових віників. А відтепер нелюбитиму їх вмотивовано.

Додати свій відгук!

Згенеровано за 0.041441917419434 сек.

Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design

Що почитати