Дуже гарний твір. Історична тематика, термінологія тих часів, у тому числі татарські слова, які у наші часи майже забуті (б скільки людей зараз знає, хто такі туми?) – все це додає опису подій достовірності й об’ємності. А хоча автор (як він сам стверджував у коментарях) не прагнув написати суто історичний твір – все одно всі ці деталі дуже добре працюють саме на історичність сприйняття і, так би мовити, «занурення в епоху».
Цікаво, що весь твір подано як сприйняття людини того часу, яка живе власним життям і намагається якось пристосуватися до катаклізмів, що вирують довкола. Адже Іванові, власне, байдуже, хто там з ким і нащо воює, і чому ті чи інші події відбуваються саме так. Він цього не надто розуміє (та й не лише він - мабуть, справді у ті часи мало хто розумів, що саме і нащо робить, бо усе було аж надто буремно і повсякчас змінювалося – і вороги, і союзники, і обставини). Але саме це його й мучить: що він начебто робив те, що було заведено, воював, вбивав (і не завжди тих, кого було варто), лишився калікою – а нащо це все, власне, було? На нього дуже сильно це все психологічно тисне – і відчуття розгубленості перед силами, які він не розуміє і на які не здатний впливати, і особисті проблеми.
Загалом чи могла людина тих часів мати саме такі емоції? Мені здається, що до певної міри могла. Бо Іван стовідсотково вірив у Бога, і каяття з приводу того, що він вбивав не лише ворогів, але й невинних, в нього цілком могло з’явитися. Ще чудово описаний напад безпідставних ревнощів – це дуже типово для чоловіків, які з будь-яких причин відчувають невпевненість у своєму стані.
Але ще мені здається, що поштовхом для усіх цих Іванових емоційних сплесків і зривів став саме приїзд старого приятеля. Іван дивиться на друга і його супутників, які здорові, дужі, можуть воювати, кохати жінок – і в нього спалахує нестерпна заздрість і туга за ТИМ життям. Коли він був молодший, здоровий, не надто чимось там переймався і жив одним днем. Бо це теж стан, який засмоктує, мов наркотик (і типовий для багатьох військових, що воювали, навіть у наші часи). Тобто, у Івана виникає відчуття, що для нього все ЦЕ вже недосяжне – а далі вже емоції котяться валом, і вже не надто має значення, чи він справді думає так, як каже, чи просто намагається ганити козаків - та й себе самого - через те, що нині вже ТАКИМ не може бути (і байдуже, «хорошим» чи «поганим»). Такий собі фрустраційний ПТСР. Саме тому Іван намагається швидше спровадити гостей – бо у їхній присутності йому прикро й боляче. Адже підсвідомо він би прагнув гайнути разом із ними, а не копирсатися з господарством. Тому й визвіряється на дружину – бо зараз сприймає її як тягар… І йому конче треба на комусь зірвати це роздратування – тому він гримає на дружину, йде рубати дерева, аби «випустити пару», і згодом заводить отаку тяжку розмову… Як на мене, автор надзвичайно точно описав усі ці психологічні деталі.
Власне, автор твору інтерпретує поведінку і емоції Івана переважно як стан людини, що «загубилася у світі». Але саме тому у Івана й може бути таке відчуття «загубленості» – бо він не відчуває себе «гречкосієм», почувається не на своєму місці у житті, і саме це його мучить і дратує найбільше.
А ще твір дуже майстерно написаний – з вивіреним балансом описів, діалогів, подій і роздумів героїв. Чудово читається, надихає міркувати й аналізувати.
Оцінка - 10
|
