Танцює бог зимно-шотляндського степу,
Мара свої коси в рістню зелену вплітає,
Утрапив я, друже, у дуже велику халепу,
І що ми робити, хоч вбий мене грім – не знаю!
Я вдіну блискучі, мов місяць ясний, обладунки,
Сокиру за пояс заткну, меча – у піхви,
Засіла туга у серці, мов чорний люльник**,
І душу зсередини труїть, жалить стиха.
Я вовком обернусь і подамся на Північ,
Де холм, що шапраном диким суціль покрився,
Карбонова куля там висить – темний світоч,
І жевріє під могилою пекельна криниця.
На брамі її насічено такий напис:
«Залиш надію той, хто тут ступні струсить!»
Бо тут владарює князь темряви й сметри Гадес,
Тут він розпинає й на палі саджає душі.
Вузлом сим зав'язано вихід і вхід пекельний,
На його верхівці стоїть святилище Карни***,
Не в'ється тут ниття епох із часу куделі,
Прийшов сюди я із жертвами та дарами.
Вольфзанґеля**** я накреслив на тілі своєму,
Щоб не спіткала мене нечиста сила.
Вселилася в душу мою ти, мов чорний демон,
Вилікуй, прошу тебе, боже Нотгілу!
Мов ефа під каменем грієшся ти під серцем,
Вийди на бій зі мною, покинь моє тіло!
Жоною, а чи чоловіком хтось стане Смерті
Й поляже у славній битві поблиз Нотгілу!
