Був час, коли долина, гай, потік,
Земля і бачені місця
За роком рік
Жили у світлі Божого лиця,
Я був тоді інакший чоловік.
Тепер не те, куди не подивись –
Серед усіх речей,
Днів і ночей,
Не бачу я того, що знав колись.
Життя таке привітне,
Троянда любо квітне,
Зоря у вишині
Дивиться пильно у голі простори,
Бистрі води осяйні
Ховаються в узвори,
Світанок родиться в імлі,
Але завжди, куди не йди,
Я пам’ятаю: зникла велич із землі.
Тепер, коли під щебетом птахів
Вистрибують ягнята
По мураві прим’ятій,
Лише мене охоплює печаль;
Але звучать слова, ясніє даль,
І легшає від слів:
Трублять потоки, падаючи вниз,
Нехай печаль мені не супить брів.
Громадиться луна з усіх боків,
А крізь поля дрімливі віє бриз,
У радісний убір
Земля вдяглась,
Вода і твердь веселі.
Весна прийшла у бір,
Святкує з нею кожен звір –
Вівчарику, дитино,
Горлай, галасуй, мені потрібні твої вигуки у цю
щасливу днину!
Благословенні сотворіння, я почув
Ваш заклик одностайний, бачу я:
Небо сміється на вашім святі.
Моє серце заквітчане,
Моя голова увінчана,
Всю вашу радість я відчув – усе відчув.
О, часе злий! Невже я буду скніти,
Коли у пишні шати травня
Земля вдяглася зрання,
Коли збирають діти
По всіх усюдах,
Де тільки видолинок буде,
Свіжі квіти; так тепло сонце світить,
І немовля стрибає на руках –
Я слухаю, слухаю, радісно слухаю!
– Але єдине дерево знайшлось,
Єдине поле, те, що в погляді моєму,
Вони обоє снять про те, що вже пішло.
І брáтки під ногами
Повторюють те саме:
Куди пощезли спалахи в уяві?
І де тепер ті мрії величаві?
Наше народження – це сон і забування:
Душа, що сходить з нами, наша життєва зоря,
Не тут шукає вікування
І родиться не звідсіля:
Не в цілковитім забутті
І не у повній наготі,
Але зі славою у вишніх бредем на землю
Від Бога, нашої оселі:
Небо оточує нас у дитинстві!
Тюремна темінь швидко загусає
Над хлопчиком малим,
Але він бачить, звідки світло сяє
У захваті своїм.
Юнак іде від сходу далі й далі,
Живі у ньому тайни позосталі:
Видіння яснокрає
Його не залишає.
Але з роками диво полум’яне
У світлі будня губиться і тане.
Є у землі свої тонкі принади,
Свої стремління і своя жага,
Вона нам, ніби матір, дорога,
І гідна похвали:
Турбується, аби оці прихідьки
І пасинки її забули звідки,
З якої величі, з якого раю,
З якого граду вишнього прийшли.
Он бачу шестилітнього хлопчину
Серед новонароджених утіх!
Він оглядає виріб рук своїх,
Матуся виціловує дитину,
А батько радо дивиться на них.
Якийсь малюнок у його руках,
Уривок мрії про людське життя
Постав у нововивчених штрихах.
Весілля і гуляння,
Погреби і ридання
У нього в почуттях.
Про це тепер його пісні,
А будуть після них
Балачки бізнесу, кохання, бороття.
Збіжать швиденько дні –
Забудеться і те.
Пишається зате
Актор сердешний у нових ролях.
Міняє строї і підмостки биті,
Вдає, аж поки дихає на світі,
Усіх, кого життя веде у свиті.
Немов на те він і родився,
Щоб лицедіяти навчився.
Не видає твоя проста подоба
Душі безмежності.
Великий любомудре, ще цілий
Твій спадок, посеред отих сліпих,
Глухих і занімілих погляд твій
Читає щось у далях неземних.
Благий провидцю! Речнику величний!
Тобі відкрито істини одвічні,
Що ми повік дошукуємось їх
У темноті, у чорній темноті.
Ти, понад ким пануюче безсмертя
Висить, як день, як приписи круті,
Від нього ти не годен відійти;
Мала дитино, превелика міць
Небесної свободи. Силоміць
Убгати хочеш ти свої літа
У передзначеного хомута?
Із благодаттю зводиш бороття?
Не забариться твій земний вантаж,
І звичай упаде тобі на кряж,
Важкий, як лід, бездонний, як життя.
О радості жарини,
Що жевріють у нас
І про леткі хвилини
Нагадують щораз!
До часу збіглого в мені росте
Палке благословіння: не за те,
За що передусім йому хвала –
Свободу й захват, правило просте
Дитинства, у якому всі діла
Тремка надія крильми стерегла –
Я не за те зложив
Цей величальний спів.
Але за ті невпинні питання
І пошук сенсу навмання,
За незбережене, забуте зрання,
Непевний острах юного єства,
Що блудить у незбáгнених світах,
Тонкі чуття, перед якими плоть жива
Тремтить, як злодій у чужих хатах.
Але за найперші пориви
І пам’яті туманні напливи,
Бо те, що в них було,
То наших днів пресвітле джерело,
То чільне сяйво в нашому житті,
Воно плекає нас, воно нам відкриває,
Що років шум – це миті у бутті,
У вічній тиші: правда, що триває
І не загине,
Ні нехіть, ані прагнення причинне,
Ні юні роки, ані сивина,
Ані до радості ворожість – і вона –
Того не в силі знищити сповна!
Тому за тихої погоди,
Дарма, що суходіл судився нам,
Ми чуємо безсмертний океан,
Що виніс нас,
І бачимо в той час
Дітей, що вийшли гратися на берег,
Де хвиль могутніх не змовкає шерех.
Лунай, веселий щебете птахів!
Хай бавляться ягнята
У мураві прим’ятій!
Я з ними теж радіти захотів.
І у співі, і у грі –
Всюди радість надворí
О травневій цій порі!
Хоч промені, колись такі ясні,
Тепер уже невидимі мені,
І не побачу вже на світі
Ні сяйва у траві, ні величі у цвіті,
Не буду жити я в журбі.
А сил шукатиму собі
У сув’язі, що все єднає –
Вона ж була, і бути має,
У роздумах, які поволі
Гамують у людині болі,
У вірі, що долає смерть,
У думами наповненій добі.
А ви, гаї, джерела, схили, луки,
Повірте, що не хочу я розлуки!
В осерді серця я покірний вам.
Я втратив захват, але буду там,
Де ваш покров улагіднює роки.
Люблю дивитись, як тремтять струмки –
Такі ж легкі були у мене кроки.
Як чисто сяє вранці світ широкий
Усе-таки.
Сідає сонце у громадді хмар,
І око поглинає кольори,
Такі несхожі на усе вмируще,
Це інший шлях, і в нім інакший дар.
Людському серцю дяка за життя
З його любов’ю, ніжністю, страхами,
У всякім цвіті знайдуть опертя
Нові думки, не займані сльозами.
1803–6.
* Рядки з поезії В.Вордсворта “My heart leaps up”.
