Моє лице катетером закрите,моє тіло все синяками покрите. Біліють стіни лікарняної палати і електроніка продовжує мої життєві показники рахувати. Капельниця моїм венам ритм задає і датчиками прощупане тіло моє. І алкогольна енцефалопатія легше проходила,тоді моє життя на волосинці не висіло. І хоч нерухомо лежу,але завдяки людям в білих халатах ще живу. На дворі весна і сонце гріє,та моя душа цьому вже не радіє. І довго мені ще тут тліти? Адже так хочеться життю радіти. А в сусідній палаті мій друг лежить і в сдомах його тіло тремтить. Часто його душа покидає і з дикими криками по лікарні літає. P.S. І дарма ми сказали того дня моїй дружині,що її борщ не захочуть їсти навіть свині.
