Вугільний плащ. Зозулею кує
кудлатий від туману симофор.
Вільгими кроками ступає по траві
упир побожний. З прощі він прямує
додому. І небо, мов хліб ґлевкий, сире;
протягнуто у часі коридор
вузької колії, якою вже давно не ходять поїзди,
де лиш вужі і днюють і ночують.
Шепочуть чорні губи «Отче наш […]»…
Поміж народу й демонів прозвався
Пілатом сей упир, хреста бо не боявся,
І кров живу п'ючи до неба він сміявся,
мовляв вмиває руки від руди,
бо чин його життя – то смерть і муки.
Засне у склепі, імшеддю покритім,
під павутиння балдахіном піліґрим.
І в труднім сні побачить: свої руки
до нього простягає Він –
Цар над Царями,
прийнявши страшну жертву упиревої покути.
