Коли промені сонця лягають повільно на дно
Діамантових вулиць, завішаних тінями смертних
Ти хотів би повірити в те, що життя – це кіно
Де ти тільки актор, що читає сценарій із неба.
Бачиш відблиск нічних ліхтарів у очах перехожих
Й кривизну ніжних посмішок на незнайомих обличчях
Усі різні, та в чомусь усі непомічено схожі
Крізь розбиту бруківку ступають в скуйовджену вічність.
Так хотілося б знати примарність навколишніх жахів
З висоти трьох життів обернути свій біль у вино
На старій шахівниці, де Бог нас програє у шахи
Закінчити свій хід, і забути це кляте кіно…
