Усамітнень не хочу.
Самоту повикурюй із мене.
Доведеться стоптати підошви
самій самоті.
Перебуде в дупельці верби,
перекинеться кленом.
І почепить сухі каптури
на ліси золоті.
Наче вічна черниця,
піде самота поміж люди.
І причинна усмішка,
як хвиля, збіга на вустах.
Десь під серцем була,
а тепер у світах світом нудить,
Хтось носив на руках,
а тепер – вітром стомлений птах.
У посрібленім дні
(він від дум посрібливсь)
причаїлась.
Із небесного ока дощем
обмивала сліди.
Підніми мене в сни!
Самота в моїх снах
заблудилась.
Хай живе там сьогодні.
Подітись немає куди...
