В довгу суботу, у навісну погоду
Там, де на світло вироки клали ниці,
З даху не злазили, бігли в огонь і в воду
І берегли святі свої таємниці.
Правда ж легше тепер на землі широкій?
Лагідний я і схильний навіть до жарту.
Ти не сахайся, в мені оселився спокій:
Сонячнотьмяними душі стають від гарту.
Стрінемось на знайомому осторонні,
Там, де раніше було невимовно біло,
Будем дивиться в дощі і у ранки повні
І дивуватись, як золото потьмяніло.
Знову впізнаю чудо в твоїх долонях.
Дощ тріпатиме трави і лист лапатий.
Світ зійдеться клином у тому схроні,
Де ми будем балакать у світлій хаті.
