Вітер волом виє. Сей день – прошию на вилах.
В кишеньці в два пальці дірка,
П'ю воду – мов полин: гірко,
І дикий мак, мов отрута –
За хребет мене крутить.
І я п'яний сим кавалком
отруйного літа
І я маю ще півпляшки
отого трунку,
щоб зігріти свою діряву душу,
розігнатися – і в дуб головою,
і впасти у синій ковил долілиць,
розпастися на міліярд травиць.
Ти бо, босонога, спалила моє місто вщент,
Ти бо, та, у лляній сукні, торкнулась кождої моєї кістки,
Ти бомбардуєш мене цвітінням папороти
і містерією купальської ночи,
Ти бомбардуєш мене росою і співом першого півня,
Ти бомбардуєш мене мене так цикадно
і твої бомби розриваються так ґливко,
що жаден психіятр мені нічим не допоможе.
Ти, босонога, зробила із мене суцільну патолоґію,
Ти зробила з мене хрестоматійний приклад
божевільного.
Хреста до вуст прикладу
І слухатиму розривів твоїх бомб,
Терпких, мов тернові ягоди,
На смак, як шипшиновий чай.
