Дощі чоло охрестили,
коли навпрошки – до тебе.
Вітри розсипають сили,
коли навпрошки – до тебе.
Дороги очей тужливих
упали зі сходу в затінь.
Либонь, на чотири схили
невтомну печаль штовхати?
Вкладусь в свободи теплицю –
чого вилазить з дощами?
І висиджу з себе птицю
із дивними стоочами.
І вирізьблю птицю з себе,
немов за наказом вищим.
І кинеться птиця в небо –
із неба воно видніше,
куди навпрошки – до тебе…
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування
KP-design