зімліє час на тому боці всесвіту,
змаліє світ без шансу і можливості
коли торкнусь лицем мозолів ніжності
долонь м’яких, де квітне сонце-папороть.
зберу манатки і подамся вдосвіта,
забувши вдома всі свої важливості
і не придбаю від природи милості,
що проростає крізь віконну паморозь.
та в час, коли ударить серце молотом,
я з мандрів повернусь до Тебе втомлений
у сон, де Ти із Господом усміхнена,
без спраги і без рани в серці гострої.
крізь небо поцілуєш теплим золотом,
аж я прокинусь вдячністю знеболений
і радо онімію, щоби звихнена
душа моя знайшла себе у просторі.
