Одного разу прийде день,
коли для надійності
ти присунеш до дверей,
на всі засувки замкнених,
порожню книжкову шафу,
а сама, як колекційна статуетка,
навколішки завмреш на підставці
з фоліянтів, раніш впорядкованих
на полицях книжкової шафи.
Завмреш, визираючи крізь шибку
під стукіт своїх двох сердець:
у грудях і в нозі;
страшно, бо люди
тримають в руках лопати;
замкнеш двері, щоб тебе не забрали;
згадаєш, що вчора
сонце збільшилось в розмірах
і набуло яскравішого
жовтого відтінку,
немов маленька родимка,
що стала меланомою,
а потім - раком шкіри,
раком темношкірого Космосу
і, напевно, встигла уразити
людей, як органи Безмежності,
вогняними метастазами;
і Люди-з-лопатами
ховають швидкоплинно померлих
від сонячного раку,
а ти занотовуєш свої думки
на вкриті плямами - рак? – сторінки
фоліянтів з твоєї книжкової шафи,
бо завтра книги
вже не знадобляться.
А насправді - надійшла весна,
і тому змінилося сонце,
і люди саджають квіти
з лопатами в руках.
А вбивця - ти,
бо знищила безжально
домашню бібліотеку.
