Він проминув - час вівтарів і жертв
час каменів на кидання й збирання
час для обіймів і на ухиляння
став нерухом, байдужен, хлад і мертв.
Коли він був усе було не так.
Струнким смичкам ставало каніфолі
котило сонце через видноколо
і жили в книжці Наймичка й Варнак -
і раптом вирвалися нагло розповзлися
гадюками в отруєних пісках.
Вогонь горів. Вогонь уже зачах.
Кульгає хтось у кам'яному лісі
та лампочки зриває мов гриби
з гілок. Запалюю тремтливий
на свічці вогник - та раптова злива
його в долоню кидає. Прибив,
зірвав, зім'яв і, загасивши крила,
поклав у руку, що іще дрижить,
метелика... Закінчується мить
життя; мов головешка обгоріла
спадає сонце й котить по шляхах
розбризкуючи ніч густим гудроном
іржуть, тупочучи копитом на іконах,
набогомазані борисоглібські коні
і світу ткань, протерта і шорстка
тріщить на ліктях...
Видно через дірку:
іде у полі невелике військо
у полі, чистому, і так до мене близько -
