На горі висить труна —
З льоду синього вона.
Я б відкрила, та не знаю
Де подівся ключ від Раю.
Замикає та зникає…
Серце в тузі завмирає —
Тріснуло моє життя
На «буття» та «небуття».
Де та ляда, де ті двері?
Де ті Лялі та Полелі,
Що дадуть мені знання,
Навернутись до життя.
Засинаю… Замітає,
Снігом білим покриває.
І на Матір-Покрова
Синій сніг заколиса…
Добра Діва-Чарівниця
Зоря Красна, Вечорниця
Льодом білим світ латає.
Син що в ній є — помагає.
Зашиває і єднає
Те, що розум розбиває.
Так дає надію лід,
Що народить Білий світ.
І собі я пригадала:
Щось в собі колись я мала.
Ось зберу собі на Спас
Із святих плодів запас:
З яблук, меду та горіхів,
Щоб позбутися огріхів!
…Яблук зерна золоті
Маю я в собі свої.
З ними разом віднайду
В серці золоту руду.
Ще — тримаю я в руці
Жовто-сонячні млинці.
Бо в Великий День зійде
Довгождане і Руде!
І малюю на яйці
Знаки таємничі ці.
На Купалу пригадаю
Чого з хлопцем я стрибаю.
У віночок все вплету,
І віддам любов свою.
І розквітне Чудо-квітка,
Між світами трісне хвіртка —
Пригадає Калита
Що різниці і нема.
Я з’єднаюся з Марою,
Я з’єднаюся з собою.
І згорю я на вогні,
Що несе життя мені.
Ось тоді я і згадаю —
Не покинула я Раю.
Шкіра злізе у змії,
Крила виростуть мої.
........
Лину клином журавлиним,
Листям падаю осіннім,
Повертаюся з весною,
Пробиваюся з водою.
Віддаю усе, що маю —
Пийте з Раю-Водограю!
Відчиняю, відмикаю!
І з життям себе Вітаю!
