Я самотня і змерзла, як небо,
як високе вечірнє небо
понад всім, що внизу заснуло,
що пірнуло у сну невагомість,
що пірнуло у сну невідомість,
що не знається з тим, що минуло...
Я самотня, як небо вночі.
Я - важкі вакуолі печалі,
повні темного синього суму,
переплавленої, звідчаєної
тихо лагідної води,
бережу, захищаю від дотику,
від болючого гострого доторку,
щоб не луснули, не розлилися,
щоб не стали слідами біди.
Коли гримне дверима хмари
блискавиця - в півсвіту вдарить
і сліпучим вогнем зашкварить
чорну шкіру з усіх небес -
отоді розірветься шкіра
з пухирів. із чумних, зчорнілих
отоді порятує душу
дощ – отой, що зі сліз воскрес...
