Моя сім’я уже давно померла,
Та трупи їхні прокидаються вночі.
Чиясь рука з життя мого їх стерла...
Палаю в муках наче в доменній печі.
Стоять мерці і дивляться на мене,
Крізь морок руки тягнуться гнилі.
Ось рот пекельний розкривається і меле
Слова, що чути їх лиш в далині.
І голова сім’ї любити мене просить.
Такими трупи ці, як вони є,
А я не маю сил сказати досить,
Сокира мертвих вже навряд чи вб’є .
І матір проситься в мої обійми:
“Чим провинилася?” – питає жінка ця,
А я чекаю доки сонце здійме
Священний вітер і приспить мерця.
Сестра мене питає: “Ну коли вже
Таким ти, брате, станеш, як і ми?”
І врешті голос їх мене колише,
Встромляю голку і на мить вони німі.
Із трупа братика тихенька мова лине,
Він просить колискову перед сном,
Не розумію я чому із домовини
Вони вертаються до мене всі гуртом.
Лопата, хрест, посвячена водиця,
Молитва, свічка й вигнання обряд,
Ніщо не в змозі заспокоїти їх лиця,
Вони зникають лиш як ніч іде на спад.
А вранці голос проривається й кричу я :
“Примари, зникніть! Не приходьте більш сюди!
Я ще живий і з вами не піду я.
Будь-ласка не тягніть мене туди...”
