Сто ножів ти встромив мені в серце, лише сто ножів,
Та від кожної рани воно розквітало п’янкіш.
То рудим, то червоним, то свіжим синцем ожин,
Ти плекав мене більше, ніж може плекати ніж.
Садівничий, доглядачу виноградних плетінь,
Звідкіля на губах цей тонкий і солоний смак?
Сто видінь я ввіллю тобі в серце, лише сто видінь,
Я присплю лагідніше, ніж може приспати мак.
Це триватиме довше за північ, за вік рослин,
Це триватиме довше за болю мого хребти,
Це назветься любов'ю, назветься разом рости,
Сто життів помирати, родити сто поколінь.
А насправді це річка, повінь, холодний піт,
І бажання текти, і лишати на лезі слід,
Коли хтивий метал, коли хворе тобою тіло.
А насправді це хліб, і отрути п’янка трава,
Ніби ранок жива, ніби сон, що не зажива,
І не гоїться часом, і не припадає пилом.
