Цнотлива наречена супокою
Та пасербиця часу непрудкого і тиші,
Оповідачко ніжна, над тобою
Затихли крони і замовкли вірші:
Яка легенда в листяній габі
Тобі лишає блиски полохливі,
У Темпі чи в Аркадії оці
Боги і люди, жони норовливі,
Цей дикий запал і шалений біг,
Сопілки, бубни, щастя на лиці?
ІІ
Чутнí мелодії п’янкі, але нечýтні
П’янкіші; через те, сопілки ніжні,
Коштовніших, для слуху неприступних
Заграйте перегуків безгомінних:
Юначе осяйний, твої пісні
Не сколихнуть цього німого листу,
Коханцю запальний, цілунок твій
Не досягне її, але минають дні
І залишають марево надій,
І залишають вроду чисту.
ІІІ
Таке щасливе пагілля! Довіку
П’янка весна шумітиме для нього,
І ти, окрилений музико,
Не відав наспіву журного.
Їм так щастить! Їм так годить любов!
Завжди гаряча і не безнадійна.
Тут завжди трепетним було
Кохання юне, і в оцій діброві
Заклякне серце, пересичене видінням,
Сухий язик, розпалене чоло.
IV
Хто цей народ, що рушив із дарами?
І на якім жертовнику зеленім,
Оцю теличку, що реве без тями,
Ти покладеш, священику таємний?
Яке мале містечко прибережне,
Чи на горі безхмарна цитадель,
Що звідти люд оцей побожний вийшов,
Стоїть на видноколі небентежне?
І вже ніхто не верне до осель,
І не розкаже, чом тебе залишив.
V
Мовчать аттичні лінії тонкі:
Ставні чоловіки, жінки вродливі,
Трава прим’ята, лісові гілки;
Німотна формо, ти думки зрадливі
Заступиш вічністю: Холодна Пастораль!
Це покоління швидко промине,
Скорбота у нові вбереться шати,
А ти комусь промовиш потайне
“Краса це Істина, це Правда”, – на землі
Це все, що знаєш ти, і все, що треба знати.
