У моєму годиннику висохло море. Пісок
Сиротливо тулився до скла і мішався із сіллю,
Проростав золотаво небаченим досі чар-зіллям
І вплітався хвилинами в сяйво байдужих зірок.
Колісниця світанку давно загубила свій схід,
Поспішає на захід – аби попрощатися з ніччю.
І від фіри життя не минають шляхи на обличчі.
І чомусь від любові у серці не гоїться слід.
Закінчився дороги останній стрімкий завиток.
І гріхів назбиралося, ніби піщинок – до біса.
Оксамитово-чорна важенна спадає завіса.
У годиннику сиплеться білий солоний пісок...
