| © Ірина Антіпова, 25-05-2005
|
Назовні виходить стільки істини, скільки ми випускаємо
Бертольд Брехт
1.
Я втомилась. Правда, правда,
І від себе, і від тебе,
Я не зможу пригадати,
Що шукала, що знайшла.
Загубилась десь відраза,
Десь лишився сон про небо,
Гра в дорогу, гра в наснагу,
Гра в причетність до мети.
Граю, граю! Що лишилось?
На обличчя – грим і маску,
Очі люблять, очі бачать...
То й дивіться, чом би й ні?
Я танцюю, я співаю.
Що із того, що не вмію?
Я старанна, я слухняна,
Ви дивіться – ви – усі.
І уперто стануть ноги,
І чіткими будуть рухи,
Я слухняна, я старанна –
Не знайдете помилок.
Танцюватиму по краю –
Раз не вмію, страшно краще,
Хай звучить смішне „осанна” –
Хоч за крок.
Не побачите обличчя –
Нате ноги, нате руки.
Зараз дуже люблять тіло –
От і буде, вже ж чого...
Не побачите обличчя –
Я не дам дивитись в душу,
Синю, білу чи червону –
Вам хіба не все одно?
Я танцюю. Я слухняна.
Ви порив назвете стилем,
Рвучким, рваним, незвичайним...
То ж екзотика адже...
Рвучким, рваним, неслухняним –
Як умію, як згадаю.
Хай танок той буде плата –
І виправдання. За все.
Що робила й не робила,
Що хотіла, що бажала,
Що побачила на небі
І чого не досягла.
Я невміла, я забула
Як літати в небі треба,
Я забула, як танцюють
Й домагаються мети.
Ви дивіться. Це не довго
Бубен, цинь і кастаньєти,
І напів одіте тіло,
Й пів роздягнута душа.
Я візьму катану в руки,
Хай не шабля, та й не крила,
Я не буду грати в помсту,
Я слухняна, я пуста.
Я забула, як вмирати.
Як вбивати, теж забула.
Це не страшно, це не треба,
Я, до речі, не про те.
Я візьму катану в руки
Прорубати щаблі в небо.
Хто побачить, той і пройде.
Не побачили? Пусте.
Грайте дужче і страшніше,
Я сьогодні буду демон,
Я з кривавими руками,
Що підняті догори.
Бійтесь, праведні і грішні!
Дуже бійтесь, є потреба
Побоятися хоч трошки.
Те, чого вже не знайти,
Ні в цьому, ні в тому світі,
Над землею, під землею,
Те, чого ніде не має...
Чом би вам не побоятись?
Чом би вам не побоятись,
Як його і не знайти?
Треба смерті і любові,
Треба, треба, знаю, знаю!
На стражданні і блаженстві
Побудовано усе.
Треба крові і любові.
Ах, банально? Що ж поробиш?
Те, що вчора, те й сьогодні.
Те, що вчора...
Але втім
я про інше вам хотіла
Станцювати і сказати.
Я про небо і про диво,
Про людей, що йшли й прийшли.
Я згадаю, як вмирати,
Я згадаю, як позвати,
Не до смерті, що ви, що ви!
До дороги, до... а ти...
Зачекай мене – з годинку.
Я закінчу правда, швидко.
Хтось, непевне, буде слухать.
Більшість піде... вже пішли.
Зачекай мене на дворі,
Нам з тобою скажуть духи
Щось надміру загадкове...
Не сьогодні. Але ти...
Дочекаєшся? За мене,
і за себе, і за інших?
Має ж правда хоч до когось,
Хоч у сутінках прийти?
Зачекай мене на дворі,
Я сьогодні буду гейша,
Щоб любити і вмирати...
Гейша... я... Іди ж, іди!
Ходить істина хоч гола,
Але все ж у запиналі,
Раз не бачили обличчя,
Решта тіло – то пусте.
Раз не бачили обличчя –
Поривань, думок і віри –
Вам не стане слова вічність
Розгадати... грайте в те.
Я убивця. Я коханка.
У моїх руках катана.
Я прийду до тебе, милий,
Напівгола і в крові.
Я – червоне, чорне, біле –
Правда, гарна вийшла гама?
Кров на шкірі – сексуально?
Кров на масці – то страшніш.
Я прийду до тебе, милий,
Буду кликати на подвиг.
На який? Іще не знаю,
Я ж іду, я не прийшла.
Ми з тобою підем в пекло,
Ми піднімемось до раю,
Я, твоя кривава муза,
Келих крові – щоб до дна!
Мі тоді з тобою впишем
Імена тією кров’ю,
Імена високих й вишніх,
Що послали й не вели...
У страшну безсмертя книгу
Разом з цифрами упишем,
Аби часом не забули,
Скільки, хто, і як знайти...
Кров’ю, кров’ю – їх, чужою,
І твоєю, і моєю... лиш дурниці,
Бо ж вони... тим багрянцем освячені
Будуть істини словами,
Що були достойні крові...
Нам не шкода, ми самі...
Правда, милий? Нам не шкода.
Ні своєї, ні чужої...
І – червоне на червонім –
Будуть цифри й імена.
Бог забуде – нагадаєм.
Сумніватися? У чому?
Кров змиває всю неславу,
Всі помилки, всі гріхи...
Із народження до смерті –
У крові, в багрянці темнім,
Що уміти відпускати
Треба з рисами краси...
Щоб боялись, щоб згадали,
Щоб помріяли хоч трохи...
Щоб самі схотіли вмерти –
Чи хоча б сюди прийти.
Та куди ж ти? Милий, милий...
Стало страшно? Ти не слухай.
Я кажу, бува, дурниці...
Не зважай, ми всі такі.
Полюблю тебе сьогодні –
Від розпуки до розлуки.
На сьогодні - чуєш, милий? –
Щасливіших не знайти...
Ти не бійся, це не страшно,
Це любов, ото й по всьому.
Це природня, знаєш, штука,
Як мистецтво й небеса...
Ні, мовчу, знімаю крила.
Паперові, паперові!
Я не зможу полетіти
В паперові небеса...
Анімешне янголятко
Проведе ясну промову
Щось розкаже надто вічне,
Дасть покаятись, навчить...
Не волати – грішна, грішна!
А вбивати чи молитись...
Лиш потрапити б на небо...
Хоч би й так, хоч на таке...
Ти втішаєш? Милий, милий...
Я збрешу тобі сьогодні,
що любов – це тільки втома,
від помилок самоти.
Ти ще хочеш полюбити?
Ще й мене? Не треба, милий.
Я не зможу. Я не вмію.
Я... цілуй мене. Прости.
2.
Світло. Сцена. На підлогу
Босі ноги, босі руки.
У шовковім запиналі –
Юна Смерть і зла Любов,
Що прийшли сюди, на сцену,
Ні, не вперше й не востаннє...
Грайте, любі, грайте, милі.
Я не стану поряд, ні.
Я померла у минулій... дії,
Так, чи може й акті.
Правда, треба помирати,
Не в образі, хоч комусь.
А тепер я подивлюся –
Привид, янгол чи диявол –
Як ви будете судити,
Як ви будете іти...
На горі стоїть хатина,
Пів розвалена, самотня,
На горі – велике древо,
А під ним сидять старі.
Грають в шахи, грають вміло.
Вже століття – так і треба.
Грають вами, грають нами –
Й не стомилися від гри.
Десь далеко нидить третій,
Той, що спить з початку світу,
Той, якому ми наснились,
Той, що любить кров й любов...
Той, що любить вірить в бога,
І в людину, і в машину,
Той, що справді жить не може
Без вітальних хоругов...
Світло. Сцена. Дошки кров’ю
Замалює злий художник
Розсварившись з режисером,
Що напився із рання...
Я станцюю і для нього.
О, чому ж? Мені не шкода.
Я станцюю як для себе –
Як для тебе і як для...
Я не вмію розказати,
Про війну і нескінченність
І не вистачить кінцівок
Показати місто й храм.
Про повернення додому...
Я не хочу повертатись!
Я вже краще про розп’яття...
Як посміла? Годі вам!
Годі плакати і бити,
Годі каятись і пити...
Вам так хочеться розп’яття?
То розпніть і йдіть собі!
Я стомилась, правда, сива
Я зійду з цієї сцени,
Я зійду й піду у вічність,
Чи в нікуди, а піти...
Треба вміти. Я не вмію.
Я слухняна, я старанна.
Вам ще, певно, треба привид
Чи картина на стіні...
Я чекатиму. Я граю.
Доки граю, світ незмінний.
А до тебе – милий, милий! –
Треба йти, й іти, і йти...
Загубились, закружлялись,
У безмежжі дошок сцени,
У бездарній постановці,
Просто в натовпі гостей.
Я не знаю, де шукати,
Я забула вже обличчя,
Я... пробач же, милий, милий,
Я уже не хочу йти.
Тільки ноги пам’ятають –
Шлях і втому, шлях і втому –
Тільки руки пам’ятають
Як хапать і як тримать.
Поцілунки знає шкіра –
Не твої були останні.
По могилах і на зборах...
Де шукати, де знайти...
Милий, милий, дай же руку!
Ти стоїш отам, обабіч,
Ти ще можеш врятувати,
Ти ще можеш... ах, пробач!
Я забула, я ще граю,
Це трагедія й античність,
Я помру, лишилось трошки,
Лиш на те, щоб упізнать...
Упізнать тебе і небо,
І сумну ходу Фортуни,
Що не кинеться з дороги,
Що дійде... ба, вже прийшла!
Бо десь там поснули боги,
По машинам... й машиністи
Їх не виженуть до завтра,
Я... іду. Прийшла. Пішла.
Широко змахну косою,
Відблискне врочисто лезо,
Осяйне мою усмішку,
Осяне... тепер усе.
Можна випить за виставу,
За кінець і за... усмішку.
Широко підставлю горло.
Треба випить і за це.
3.
Не лишилось нічого, самі слова –
як учора, як вічність тому.
Я вкладу у них вітер, і небо, й кров,
І свою нескінченну втому.
Я вкладу у них пам’ять клітини кожної
Свого маленького тіла
А чи є потреба... хіба переможної
Вимагають пісні крила?
І смішна маленька жорстока краса
Летючої миті смерті
І порвуться, розверзнуться небеса
Безсоромно, байдужо відверті,
Неспроможні втримать сліпучу синь
І холодний похмурий вітер
Доторкнеться лагідно: відпочинь,
Всі ми тої вічності діти...
|
|
|
не сподобалось сподобалось дуже сподобалось |
|
