| © Андрій Любка, 25-04-2008
|
Тарасе,
І наші серця гупають, як перестиглі яблука, і
Наші очі, мов камені, і наші тіла ввібрали в себе найгірші
Випари, і взагалі: ми –
Скульптури третього сорту;
Я давно йшов до тебе повз неонові вивіски, повз контейнери зі
Старими акордеонами, повз зламані навушники, з
Яких лине джаз, повз п’яних самітників,
Які загортають у свіжі газети заржавілі гранати,
Повз ринви, по яких стукає – гуп-гуп - дощ, наче сльози Мадонни,
Я пройшов нескінченну кількість кілометрів і гігабайтів, пере-
Ступаючи через вінілові пластинки із написом «бітлз»,
Через продірявлені довгими нігтями презервативи, наповнені
Жовтим фосфором, через козацькі люльки і трупи збитих автомобілями кішок,
Переступаючи через роки і смерті, перестрибуючи через потоки
Свідомості, через труби з російською нафтою, через розвалені будинки і
Надщерблених скіфських баб, через лісосіки і згаслі вулкани,
Іноді наче через хмари, серед яких виднілися гірські вершини з
Сивиною на голові, я йшов до тебе,
Тарасе,
Із мовою в роті, яка більше нагадує випуклі тіла жінок і стрункі пагони
Винограду, із віршами на пучках пальців, міцно переплетених волоссям, яким
Третьому з нас витирали ноги, ні, четвертому, тобто першому, із
Засохлою кров’ю на анкетах про смакові вподобання,
Я йшов до тебе,
Тарасе,
Маючи дві гривні в кишені, тримаючись за стиглі фрукти, наче за риму,
Спокушаючись історіями про самогубства, написаних шумерською мовою, я
Проходив через бічні і головні, центральні вулиці, котрі були освітлені
Синьою венозною кров’ю і моїм безсонням, або безглуздям, тобто безсмертям,
Гулко клацаючи зубами від ритму вужів на без-
Людних плесах, голосно матюкаючись через тупих лекторів у
Холодних аудиторіях, підраховуючи кількість мурахів, які
Лазили по спині під час розповідей про визвольну боротьбу мого народу,
Регочучи з піар-менеджерів останнього роману Гоголя, залізаючи під
Сукні піонеркам і журналісткам різноманітних редакцій, п’ючи
Не найкращі напої: всі, крім безалкогольних, старанно приховуючи
Сліди нашої гомосексуальної електронної переписки,
Я йшов до тебе,
Тарасе,
Занадто довго, аби прийти молодим і невтомленим від
Наркотичної залежності, від зіпсованих продуктів харчування і
Протертих черевиків, від куріння свіжорозпиляних осик, від
Малювання своїх автопортретів, від імітації любові у музиці і кулінарії,
Від щирої віри, що наша партія програна, від розуміння того,
Що зараз пів на сьому,
Я йшов до тебе,
Тарасе,
І ось ми зустрілися біля фастфуду з жахливими трупами пацюків і несвіжими соками,
Де продаються книжки не найкращих блазнів, котрі
Можуть бути ченцями чи архістратигами у порівнянні із
Нашими диявольськими душами і кінцівками,
Тарасе,
Наші розплескані, ніби хвилі чи плями, мізки на стінах,
Наші зуби, ніби не піймані окуні, наші суглоби,
Змащені нітрогліцериновою вибухівкою, наші дивакуваті
Розмови, наче постріли, наші смерті, передбачені за півстоліття,
Наша слава, сифілітична й щаслива, як сорокарічна коханка,
що прийшла завчасно, наше життя , наче порожня цистерна,
запаяна трипільськими візерунками, наш талант, ніби
вакуум, який нікого не впустить до себе,
Тарасе,
Нишпорячи всередині жінок, пере-
Гортаючи сотні сторінок спалених рукописів, постійно згадуючи
Василя, котрий десь затримується, вічного студента, який
Пише про Тичину феноменальні рецептури середньовічних сумішей,
Перелітаючи до середини Дніпра, як бомбардувальники, по-
Чинаючи писати нові книжки одразу о десятій,
Тарасе,
Випий зі мною, у мене двадцять, я пишу вірші як молодий Овідій,
Нам вистачить, перележуючи в парках найгірші перші сорок годин галюцинацій,
Пересиджуючи місяцями в універах, під час поліційних погромів, про-
Триндівши три четверті виділеного нам часу, ретельно вимірявши температуру
Наших зогнилих прославлених шизофренічною геніальністю тіл,
Безмежно закохані у себе, ти, Тарасе, я і Василь,
Які зливаються, наче нічні кольори і розливаються,
Як мінеральні води у пластикові пляшки, ми всюди, ми, які
Спарюються і роздвоюються, перекладаються і перевтілюються, як
Вовкулаки, які безумовно схрещуються: ти, Тарасе, я і Василь, які
Стали тризубом, і щойно через п’ять хвилин зустрінемося з тим,
Хто нас покликав дві тисячі років тому,
коли засіяла.
|
|
|
| кількість оцінок — 0 |
|
