Моє ти щастя! Радосте моя!
Чом не лечу окрилено до тебе?
Хоч рветься із-під ніг моїх земля
і падає на мене синє небо...
Моє ти щастя! Радосте моя!
От побіжу – і крила розіпну,
і завмиратиму в твоїх терпких обіймах...
Цю нетерплячу, трепетну струну
вже зараз обережно з серця вийму.
Як побіжу? Як – крила розіпну?
Довкола ж світ такий уже чужий:
ці лазер-промені, від заздрості червоні,
як павутина, вчеплять погляд мій
реальність зоборон і забобонів.
Довкола ж світ такий уже чужий...
