...Бо ще не знала. Бо усе було
Непевне, і нездержне, і пророче,
І човник морем човгав неохоче,
Чужинське тіло і чужинські очі...
А я варила зілля. І зело
У казані казилося, і вило,
І змії лізли крізь медвяний сон.
І дзвоником дзвеніло в унісон:
Він тут.
Він твій.
І золотий Ясон
Ступив на берег, увійшовши в тіло.
І ця любов, ця пошесть, ця навала,
Цей тихий безум, це шаленство голе...
Як він орав биками мертве поле,
А смерть вставала, як недремний Голем,
А я кричала...Як же я кричала!
Важкі пологи, і пологий схил,
І шкура Овна, і смертельна втома...
І я – чужа серед чужих – удома,
Солодка відьма, знахарка відома...
Та все зникоме, як байдужий пил
Твого мовчання...І нечулі руки,
Що пестять іншу, гіршу, не мене!
Це чорне божевілля не мине,
А хвилею накотиться – і не
Отямишся на ранок від розпуки
Над попелом коханої! Синів
Не упізнаєш...Місиво криваве!
Яка ж любові золота заграва!
Не загравала, вбила нелукаво –
Не луком, а руками. І згорів
Твій світ, Ясоне!
...Сонне Сонце...
Де я?
У прірві неба, де дракона паща,
Кудись лечу – проклята і пропаща,
Як кинута рукою Бога праща –
Медова кара.
Дівчинка.
Медея.
