А ми висікали на небі свої імена
І зорі тулились до рук, і світили несміло.
Скупе їхнє сяйво чомусь ні боліло, ні гріло.
Ми падали вниз, де велика холодна стіна
Той світ поділила так просто – на чорне і біле.
І нас поділила. І ми вже не ми. Відтепер
Вино – тільки оцет, багатство – предтеча чуми.
Ця осінь не в радість, вона – лиш початок зими.
І час схаменувся, піском захлинувшись, завмер.
А вічність втомилась і більше не править людьми.
Любов тільки осад у чаші людського страждання.
І ми, ніби риби – пливемо безкарно у ній.
Ніхто не завважить, не скаже стурбовано: „Стій”
Бо це - тільки гра: майже вперше і майже востаннє
Доба негероїв, доба ненароджених мрій.
