Вечоріло і місяць було у заграву сповито...
Хтось зайшов до кімнати і скромно присів у куточку,
Прохрипів: „Повернуся, коли ти наповниш цю бочку”.
І пішов світ за очі, лишивши мені тільки сито.
І таланту промінчик, про що не шкодую ні трішки.
Із дірявого сита скрапала вода монотонно,
Дні водою стікали у бочку, мов небо – бездонну.
Чергувалися смуги, коханці у теплому ліжку.
Півжиття налилося у діжку сльозами, дощами,
Сито вже прогнило, я у жменях приношу вологу.
І не скаржуся більше, довірилась милості Бога.
І так само того незнайомця чекаю ночами.
Я давно вже постаріла, бочка наповнена вщерть.
І життя не життя, а лише непотрібна морока
Тихо скрипнула хвіртка і чути приглушені кроки.
Дочекалась, нарешті. В віконце постукала смерть.
