Не торкаючись трав, не лишивши сліда в порохняві доріг,
уникаючи поглядів, вікнами розокулярених міст,
у сідлі він летить і ніколи йому не завершити біг,
поки знов на шляху не постане з віків той обпалений ліс.
Стрічний вітер вплітає сваволю вуздечки у гриву коня,
дно зіниць - зцементований відчаєм попіл зотлілих надій.
Що шукає у світі живих, чи намарне когось доганя
блудний син, нерозкаяний Богом, непрощений батьком, Андрій.
У загублену шаблю сосновим корінням вгризається час,
тисне в плечі, як плата за зраду, чужинський жупан.
Та удень і вночі знову кличе, зове блідочоле дівча
за собою у ніч, у солодкий, знеможено-хтивий туман.
Кволі руки її розірвали братерства сталевий ланцюг,
вірність серця зіткнулась із лезом обов"язку - антитіла!
Порятунок від батька - сльозами відточена крапля свинцю
на свитині козацькій розлитим червоним вином розцвіла.
Ця краплина упала на терези, названі "пекло і рай",
лиш здригнулись вони. А суддя зрівноважив і гріх і добро.
Злочин зради і вірність коханню - нарівно закінчилась гра,
присуд: вічно летіти між брудом землі й чистотою зірок.
На зчорнілих беззвучних устах вічно нести полячки ім"я.
Лоскотати невидимим шовком волосся чекання долонь.
Але знову вітри незборимо вертають на круги своя ...
Дубно.Ніч.В котрий раз кожен грає призначену автором роль
Незбагненно - чи ніч, наче очі, чи очі, як стомлена ніч.
Переплетення слів з невгамовністю губ - епілог в забутті.
Голубі переливи прозорості душ, що прийшли з потойбіч,
невагомість туману з ознаками пристрастю сплетених тіл.
Буде ранок.Обвуглений ліс. І Тарас - чи людина, чи тінь...
Краплі батькових сліз на долоні затверднуть блискучим свинцем.
Недолюблених душ, недомучених мук, недожитих життів
на останнім листку всемогутнє перо замикає кільце.
