Я уособив зорепад
І знов дивуюсь іконам.
Спокійно вечоріє сад
У сутіні твого балкону.
Заходить сонце. Тихосвіт
Милує дика березковість.
Яблунь цвіте як першосніг,
Вдалиці церква вечір дзвонить.
Така нев′янь, такії барви.
Я кличу гріх зе небокрай.
Позаду – сум, а тут – заграви
І дивний колір ніжних трав.
Поетка дивить тут натхнення,
Коханець спрагло п′є тепло.
Над ним чаклує мавка-фея,
Наводить сон.
Стуляє очі. Марить, марить.
Задмухує свічок розмай.
І небо синє знов без краю
Спалило ніч заграв.
Я уособив все навкружнє
Без жодних заздрощів жалю.
Свої думки нечутно звужую
В чарівні букви люб і лю!
