не буду торкатись
до часу,
до грона,
до грому,
до горна,
мій світе, не бійся,
я слухаю голос-годинник
зозулі у лісі -
останні «ку-ку»,
мов бабусі, у затінок лізуть,
зібратись півколом
на тихий сумний ритуал.
тавровані чола
і скроні, що сиві від вчора,
похилять - і кволо
претензій не буде на соло,
гамірно
і вірно
до горна
відміряють "соль-ля"
(чи солі?),
і з горла
у небо здіймуться -
та й щезнуть немов Антуан.
напевно не вернеться
спокій до ранку,
до завтра,
і приспана варта
забуде Петра,
і про райськії врата,
а подих світанку
гойдатиме снів колисАнку,
на попелі ватри
(на долі?)
лишаючи слід.
і виллються сни
у бажання розтріскані ночви,
а потім на трави –
у надра ввійдуть, і пророче
кування зозулі
розбудить від стилої ночі
мов в кузні...
