І забуті слова повмирали на білих фіранках,
Як метелики в сітці, їм також не дано злетіти.
І для мене чужі, але з кожним самотнім світанком
Бачу сонце крізь тих, що не вміли тебе пояснити.
Пару слів на підлозі – квітки, які впали на килим.
Як торкнутись ногою, з очей струменітиме кров.
І тоді я питаю, якщо ти таким був немилим,
То чому ж так болять, і навіщо я чую їх знов.
І чаїнки осілі, придавлені часом й водою,
Як затоплені штормом століття назад кораблі,
І до уст як причалів - картина, де я ще з тобою,
Прибивається раптом, і розпач приносить мені.
І слова не минають, танцюють старі менуети,
Піруети в повітрі, і мертві петлІ. І зашморгом
Накидаю рядок «забирайся, не вартий мене ти»,
Рвучко з жалем словами собі перетягую горло.
