Ховаєшся в нори земні, мов лисиця.
Хвостом замітаєш сліди і тікаєш.
Ось день добігає до сліз (не спинитись!)
Ось ніч притискає до темного краю.
Нічого – на потім. На зовсім – ніколи…
Руда – ти руда…
Ти Червонозаклята
твоїх лабіринтів на приступ не взяти –
і вкотре голубиш драконів крилатих.
Голубиш крилатих, ведеш проти шерсті
рукою тендітною лисячих лапок
очима сміючись, щоб легше брехати
(собакою може), а може – змовчати?
Руда – ти руда…
Ти Червонозаклята!
Лисиця голубить рушницю мисливця,
Висок її теплий, висок її близько
На відстані голки – ти ж навіть не цілься,
Ти ж навіть рукою душити спромігся…
Та ж тільки злякався (себе!) не лисиці –
Вона не тікала, вона – не кусалась,
А просто сміялась, сміялась, сміялась!
Чи плакала (може?) тобі не здавалось?..
Руда – ти руда…
Ти Червонозаклята!
Приходиш не вперше на лисячих лапах
Заплутуєш слід і годуєш крилатих
з руки - пелюстковосолодкої вати
найперших квіток, що спокуса зірвати…
Найперших, найкращих, а може здмухнути
ранкову росу – найсмачнішу отруту…
ЇЇ, що босоніж, смішну замазуру
принести у сад і зерням частувати
Лисицю руду
Ту Червонозакляту?..
