мабуть цьому звичаю передував якийсь
прадавній міт –
вгадувати у хмарах обриси людей
чи предметів –
кулясті сонця розповзлися небом,
ніби шріт.
мов павуки за чорний горизонт
сповзаються комети.
тонкою стежкою ідеш ти і несеш
чорний гербарій,
над лісом-пеклом, мов вітряк, повис
гіркий місяць…
і виграють в нічнім сім сяйві
під ногами
сріблясто-пурпурові й бронзові
рибини.
затиснений між скелями орел
в відбитку тіні
скоріше схожий на орла
в відбитках сонця…
і кислий виноград, суха черешня
пляшки винні –
птахи клюють і п'ють після зими
голодні.
важезні брами, тінь лісів, маґічні
пітекантропами вириті канави
під гіркотою місяця сміються
дико,
до мене уві сні приходить
твоя нава.
мабуть це давній міт.
в прадавнім небі – тихо.
